Розділ 13.1

Людей таки стало більше – весь Райн заповнився чаклунами, некромантами, містянами і селянами – всіма, хто вирішив відвідати могили перед настанням Жнив. Айза знала, що людей буде багато, але не очікувала аж такої кількості – і тепер мусила вдень ховатися від дощу вже не у кав’ярні, а під скупим навісом – бо місця за столиками просто не вистачало. Її м’яко вигнали на вулицю, коли вона відмовилася замовляти четверту чашку кави. 

Райну відчайдушно і не менш невдало намагалися надати святкового вигляду, але усі звичні і яскраві декорації ставали жертвами натиску дощу, і через це місто виглядало тільки більш похмурим. 

Навіть ярмарок, який протягом років був джерелом прибутку для багатьох райнівських торговців, через жахливу погоду довелося скасувати, і здавалося, що це сама богиня смерті виливає на місто свій гнів. 

Наступного ранку біля архіву знову зібралися люди, але Айзи там не було: у них з Тесеєм було своє завдання. І чомусь Айзі здавалося, що з Аглаєм вони мають обов’язково покінчити до Жнив – не тягти його у цей новий рік і цикл, а залишити у попередньому, де йому і належало би бути. 

Тесей стояв на протилежному кінці вулиці – в тіні будинку, аби Аглай, якщо раптом з’явиться десь поруч, не впізнав його відразу. І саме він його і помітив – коли чоловік із дуже примітним шрамом спершу з’явився у вікні другого поверху дому, а потім поспішно спустився і пробіг під пеленою дощу, зовсім не озираючись по сторонах. 

Айза зачекала у своєму сховку всього кілька митей, а після цього кинулася до Тесея. Той уважно вдивлявся в вікно, в якому вони побачили Аглая, і Айза вже навіть впізнавала цей його вираз обличчя. 

 – Що ти надумав? – із підозрою запитала вона, схиляючи голову. Після цього вона сама простежила поглядом від Тесея до вікна другого поверху і назад. В неї складалося враження, що вона вже знала. 

 –...ми маємо залізти в його квартиру, – повільно сказав Тесей, не відриваючи погляду від вікна. – Не зараз. Якось так, щоб його не було вдома, але коли буде темніше, щоб нас ніхто не помітив. 

 – Через вікно? – недовірливо запитала Айза, а потім отямилася. – Стій, навіщо нам взагалі туди лізти? 

Вони вже знали, де Аглай, і цілком могли розповісти про це шукачам, і решту повішати вже на них. Їхня робота, можна вважати, була закінчена. Була би – якби Тесей, вочевидь, не вважав цю справу особистою. А Айза не дозволила би йому наражатися на небезпеку самому. 

 – А що, як він знищить докази до того, як шукачі доберуться до квартири? – запитав Тесей. – Він з гільдії, в нього точно є потрібні зв’язки. І… – він трохи помовчав. – Мені здається, що вся справа набагато більш серйозна, ніж просто спроба мене підставити. 

Айза в цьому навіть не сумнівалася. Навіщо би тоді Аглаєві займатися викопуванням трупів із різних кладовищ, якщо Тесей працював тільки на одному? Ні, він щось замислив, і вони… Певно, вони з Тесеєм і справді мусили докопатися до істини. Самі. 

Тільки ось Айза чомусь дуже сумнівалася у тому, що в них підвернеться можливість потрапити до Аглая додому найближчим часом. Втім, у голосі Тесея вона не чула сумнівів. 

 – А що ми будемо робити, коли знайдемо докази? 

Якщо шукачам в Райні не можна було довіряти, тоді не було сенсу нести інформацію їм – її могли дуже легко позбутися. Все могло обернутися так, що це на Тесея і Айзу наклали би обвинувачення – щонайменше у тому, що вони вдерлися у чуже житло. 

 – Я поїду до столиці, – твердо сказав Тесей. – Там… Не хочеться цього визнавати, але вплив моїх батьків і титулу може багато чого вирішити. Навіть у засланні у мене буде досить влади, щоб дати хід цьому розслідуванню. 

Айза тільки сподівалася, що так воно і буде.

Незабаром вони помітили Аглая знову – він пробіг під дощем назад до будинку, тримаючи під пахвою якусь папку. Та не пройшло і години, як він вибіг у негоду ще раз, і тоді вже повернувся із пакунком. 

Загалом до вечора він покидав дім чотири рази, але кожного разу повертався надто швидко, щоб Айза і Тесей могли навіть подумати про проникнення до його дому. Зрештою їм довелося піти. Айза не пішла ані до Тесея, ані до своєї кімнати в Горбу – ноги знову самі несли її до архіву, який цього дня вже виглядав зовсім не так, як попереднього. 

Спершу Айзі здалося, що очі обманюють її. Мармурова будівля, яка здавалася величною і непорушною ще кілька днів тому, тепер наче покосилася. Айза розуміла, що це була неможливо; такого вигляду їй надавали вибиті вітражні вікна і бруд, що хтось відрами виливав на стіни. Архів складав враження закинутого і зруйнованого – і Айза й на мить не сумнівалася, чиїх рук це справа. 

Пані Серпик вона знайшла у маленькій кімнатці, яка єдина, здавалося, обійшлася без пошкоджень. Та зовсім злегка привідкрила їй двері, коли Айза ввічливо постукала, а потім затягла її ледь не за руку всередину. 

 – Так і думала, що ти прийдеш, – без найменшої посмішки чи радості сказала пані Серпик. Її лице, здавалося, посірішало і стало тонким, наче шкіра була натягнута на самі кістки. З кожним днем вона наче танула – і все через ту ненависть, що раптово і зовсім безпідставно скинули на неї містяни. 

 – Все… в порядку? – запитала Айза обережно. Пані Серпик у відповідь тільки скупо кивнула. 

Вона відразу ж підвелася і зайняла руки, повертаючись до Айзи спиною; готувала чай, пребрала два пучки якихось трав і дзвеніла посудом. Айза тільки спокійно сиділа і чекала.