Розділ 11.3

У червоному тумані не було стін, та її не покидало відчуття, що вона бреде якимось неймовірно заплутаним лабіринтом, з якого є тільки один вихід. І вона тільки сподівалася, що зуміє його знайти, і що Тесей брів десь поряд із нею. 

Раптом попереду вона помітила фігуру. 

Айза не думала, коли кинулася вперед. Зрештою, хто ще, окрім як Тесей, міг там бути? Та варто їй було підійти ближче, ніж на десяток кроків, і вона зрозуміла свою помилку. Це була жінка. Вбрана дивно: на старий лад, в одяг дивного крою, точно жіночого, але на чоловічий манер. Вона носила штани – за давніх часів ледь чувана розкіш для жінки! 

Вона носила лати – ось вже зовсім дивина. 

Айза зупинилася, звівши руки вгору, готова у будь-яку мить застосувати магію. Вона перед тим спробувала потягтися до серпа – ще тільки в думках – та зрозуміла, що його чомусь немає при ній. Вона не могла його загубити, це точно. Просто в цьому місці серпа не існувало. Айза була тільки наполовину впевнена в тому, що існувала вона сама. 

 – Хто ти? – запитала вона у жінки, пильніше вдивляючись у її лице. Красива, але грізна. Жінка-воячка, не інакше. 

 – Хто ти? – майже водночас відізвалася жінка.

 – Я – Айза. 

 – Я – Айза, – луною повторила жінка. Айза схилила голову. Дух – а тепер вона точно знала, що це дух, чому тільки думала, що це мав бути чоловік? – зробив те саме. 

Айзу це починало дратувати. Без серпа вона почувалася мало не беззахисною. Вона підозрювала, що у цій духовній пастці, в яку вони із Тесеєм так необережно втрапили, та ще й поодинці, магія діяла не краще за лезо серпа. Вона не могла нашкодити жінці. Але їй потрібні були відповіді. 

 – Чому ти за мною повторюєш? 

 –...повторюєш? – знову взялася за своє воїтелька.  

 – Досить! – вигукнула Айза із гнівом. Від нього її волосся ледь не стало дибом. Монета розгорілася, і Айза дістала її із кишені, і тоді все змінилося.

 – Прибери! – крикнула жінка, відступаючи на крок. Айза не послухалася. Вона покрутила монету, що гріла її пальці, між долонями, і тільки сильніше її стиснула. А ось і зброя. 

 – З чого б це раптом? – запитала вона, ступаючи вперед. Тепер її страх, якщо і не зник повністю, чомусь став меншим, не таким важливим. Вона сміливо рухалася вперед, тоді як дух жінки відступав – у страху, такому звірячому і щирому, якого не очікуєш від воїна. В тому, що духові колись доводилося тримати меча, Айза не сумнівалася. 

 – Будь ласка! – змолилася жінка. Якби вона могла плакати, на її щоках вже були би сльози. – Тріадою і Мореною закликаю, зжалься! 

Айза зупинилася. Чомусь її і справді пробрав жаль. Вона вже давно навчилася, що з духами не можна вдаватися до таких почуттів; їм не було місце у цьому світі – кожна душа після смерті мала рухатися далі. Але Айза бачила її перед собою – нехай не з плоті і крові, але при своєму розумі. Вона не могла ось так взяти і знищити її – нехай навіть і не була впевнена, що монета на це і справді здатна. 

 – Тоді говори зі мною, – Айза хотіла, щоб це прозвучало, як наказ. Втім, це було тільки прохання. 

 – Гаразд, – жінка видихнула із полегшенням, коли Айза нарешті заховала монету назад у кишеню. Рука її все ще залишалася неподалік – просто про всяк випадок. 

 – Як тебе звати? – запитала знову Айза. 

 – Айза, – вперто відізвалася жінка, як наче нічого і не зрозуміла. 

 – Я не жартую. 

 – А я що, на блазня схожа? -- ледь не закотила очі воїтелька. – Це моє ім’я – і крапка. 

 – Ти – дух з дванадцятого кладовища? 

Жінка потиснула плечима і виглядала зовсім незацікавленою. 

 – А звідки мені знати? Це ж ти мене підняла. 

 – Неправда, – пхикнула Айза. – Ми прийшли тебе упокоїти. Тебе підняв з могили хтось інший – ми якраз хотіли би дізнатися, хто саме це був. Щось знаєш? 

Жінка тонко підняла брову – щось у цьому було знайоме, наче вираз, який вона бачила у дзеркалі. Але загальний вираз її обличчя змінився; наче її і справді здивувало те, що Айза не була злісною розкопувачкою могил.

 – Та звідки би? Все, ще я знаю – це могила, повна червів, а потім – сухий льох і скло. А ти знаєш, як це? Не жити, але і не мати змоги нарешті померти? А тепер ти прийшла до мене із ще однією в’язницею. Айзо, – ім’я прозвучало надивовижу гірко, і Айза відразу ж зрозуміла, про яку в’язницю говорить дух – монета в кишені. 

 – Хто ти? – із новим інтересом запитала Айза, схиляючи голову. 

 – Айза. Я… жила тут, я знаю, що все ще на своїй землі. У своєму селі – що серед степу та дощу. Я назвала його Райн. Воно все ще стоїть?

 – Тепер це місто. Ти.. – Айза затнулася, вражена здогадкою. Ну не могло ж все складатися аж так? Щойно вона читала історію, легенду, скоріше навіть казку про Айзу, що хитрістю перемогла лиху відьму, і тепер дух жінки стояв перед нею. Це здавалося настільки нереальним, що Айза навіть не сумнівалася – саме це з нею і відбувалося. – Ти – і справді Айза? Та Айза?

Вона і не припускала, що Айза з легенди була також справжньою жінкою; це менше вона думала про те, що та могла бути якось пов’язана із Райном. З нудним, нічим не цікавим Райном.