Розділ 11.2

Айза вчепилася у листок так, наче він міг перетворитися на воду чи дим і зникнути із її пальців. Невже?... Чи могло це і справді бути правдою? Айза обережно озирнулася і подивилася на Тесея через плече. Той примостив кульку з духом посередині пентаграми і такого зацікавленого, повністю замисленого лиця Айза у нього не бачила ще, певно, ніколи. 

Він отримував від цього задоволення. Він нарешті потрапив у лабораторію, і ця лабораторія, кому би вона не належала, йому подобалася. Тесей не намагався цього приховувати. 

Чи не він жалівся Айзі всього якісь тижні тому на те, що він не може проводити експерименти? Чи не він розповідав про дослідницький центр із таким захопленням? Айза закрила очі і через мить зупинила стрімкий потік думок. 

Вона мала думати холодно, а не придумувати і добудовувати факти один над одним. 

Навряд чи це справді був Тесей – що би не говорив той папірець. Навіщо він тоді би прибіг у день їхнього знайомства до горба і звинувачував її у тому, що вона не з’явилася на патрулюванні? Невже для нього не було би тоді краще, якби вона взагалі не з’являлася там? 

 – Що в тебе там? – голос Тесея Айза почула прямо під вухом, і від несподіванки ледь не підстрибнула. – Усе гаразд?

Айза не знала, як відповісти. Чи було усе гаразд? Чи, можливо, вона була надурена і кілька місяців розгадувала злочин, який вчинив її напарник? Вона мовчки простягнула договір Тесеєві. 

Він пробігся по ньому очима так само швидко, як і Айза, і потім перевернув. Певно, відразу навіть не зважив на своє ім’я та прізвище у куточку договору, але потім повернувся до нього очима. Ці ж очі за кілька митей у нього округлилися. 

 – Це не я, – вражено сказав він. 

 – Але  почерк твій, – неохоче, але твердо зауважила Айза. Тесеєві швидкі каракулі вона бачила вже не раз, і впізнати їх могла легко. 

 – Але це не я, – майже розпачливо сказав він, зазираючи Айзі в очі. Вона дуже хотіла йому повірити. Справді, хотіла. 

 – Тоді поясни. 

Тесей дивився на неї з піднятими бровами. 

 – Як? – майже іронічно запитав він. – Я, так само як і ти, вперше це бачу. 

Айза скривилася. Здавалося, вони заходили у глухий кут. Та щойно вона опустила очі на підлогу, їй в голову стрелила ще одна думка: вона зрозуміла, що ж їй нагадували ті десятки пентаграм на столі. Схожі на них вона бачила у Тесея вдома – серед тих, що він їй показував і пояснював при тому значення кожної. 

 – І це теж тоді спробуй мені пояснити, – вона вказала на розкидані стоси паперів. Тесей одразу ж над ними схилився, і Айза обхопила руками голову. Чи мала вона вірити Тесею? 

Що, в літа, означала ця монета, що аж світилася у льосі? І чи справді закінчилося їхнє розслідування?.. 

Тесей під важким поглядом Айзи порпався у паперах, але з кожною сторінкою його обличчя спустошувалося все більше. 

 – Це не мої записи, – зрештою сказав він, але і сам звучав невпевнено. Занадто невпевнено. – Я знаю, вони схожі. Ось тільки справді не мої. Подивися тільки на ці руни! 

Тесей схопив найближчий листок і озирнувся із ним до Айзи. Він вказав пальцем на якісь три закарлюки в ряд, з яких Айза могла приблизно розібрати тільки одну – акіс, символ Морени у давній мові. 

 – І що? – майже байдуже запитала вона, схиляючи голову. Тесей подивився на неї майже із засудженням. 

 – Як ти не розумієш? Ти думаєш, я би поставив силь і гніт навколо акісу? – він говорив так, наче його слова мали бодай якийсь сенс. Та навіть якщо він там і справді був, Айза вловити його точно не могла. Та Тесей ще не закінчив. – Це, звісно, спрацює, тут я не сперечаюсь. Але це таке неелегантне рішення… Я би точно придумав щось краще.

Тесей зверхньо пхикнув, і Айза не втрималася від такого самого звуку. Тільки Тесей міг робити щось подібне, коли на нього разом впало з десяток різних звинувачень. Айза не могла сказати, що ця демонстрація її переконала; вона все ще нічогісінько не смислила в рунах, і Тесей міг би обвести її навколо пальця, як дитину. 

Ось тільки вона вже обрала йому довіритися – тоді, коли поцілувала; тоді, коли дозволила залишитися на ніч. Тепер, коли вона нарешті відкинула сумніви, вона не хотіла примножувати нові. Хай там що не говорили об’єктивні дурні докази, нутром Айза знала – Тесей ні в чому не винен. 

 – Гаразд, нехай, – махнула вона рукою. – Але хтось тоді, виходить, тебе серйозно підставив. Або, щонайменше, намагався. 

Для Айзи все нарешті починало сходитися у якусь більш-менш цілісну картинку. Недарма вони так легко знайшли трупи; пан Рубчик тоді, після першого її патрулювання, правду говорив – якщо не вдалося знайти мерця одразу, то далі годі і шукати. А тут… Тут хтось хотів, щоб трупи знайшли. 

Хотів, щоб зайшли до льоху, щоб знайшли папери, духа, пентаграму. 

Щойно Айза згадала про останнє, вона знову подивилася на розкреслене місце на підлозі. Їй не довелося довго вдивлятися, щоб помітити, наче щось змінилося – рун стало більше, а самі символи вже виглядали насиченими, а не ледь блідими. Посеред пентаграми лежала куля із заточеним духом всередині. 

 – Що ти зробив? – запитала зрештою Айза із цікавістю.