Розділ 11. Некроманти на городі

Шум у Кривому горбі виштовхав Айзу з Тесеєм на вулицю ледь не вдосвіта. Пан Рубчик, як і попереджала її колись Алісія, перед Жнивами ставав все більш знервованим і злим, і попри те, що усі працювали чи не на межі своїх можливостей, йому все здавалося, що цього недостатньо. 

За рівнем галасу, який він створював у конторі, могло здатися, що до Райну мав приїхати сам король – і це щонайменше. Та Айза його частково розуміла; ті люди, що прийшли до них з міського управління некромантів (окрім Тесея, звісно), здавалося, були не надто і зацікавлені у тому, щоб отримувати якийсь новий досвід та вчитися по-справжньому упокоювати духів. Більше їх інтригувала можливість ховатися кутками, уникати пана Рубчика та своїх напарників і намагатися усякою ціною не потрапляти на кладовище. 

Тож, щоб не злити начальника тільки сильніше, Айза і Тесей з самого ранку швиденько познаходили свій розкиданий по усій кімнаті одяг, випили каву у маленькому закуточку, що слугував їм усім за кухню, і пішли на завдання, прихопивши із собою кілька документів. 

Садиба, де і почалися проблеми із смердючою землею, тільки умовно могла вважатися міською – вона заховалася на одній із найбільш віддалених вуличок Райну, і майже відразу ж за нею починалися неозорі степи. Ще трохи далі текла ріка, і Айза вперше зрозуміла, наскільки Райн великий – коли йшла вже годину, а наблизилася до того нещасного дому тільки наполовину. 

Щойно вони віддалилися зовсім трохи від горба, Тесей несміливо взяв її за руку – як наче боявся, що Айза її відкине. Вона цього не зробила і тільки сильніше стиснула пальці Тесея у своїй долоні, намагаючись стримати усмішку, що постійно лізла на лице. 

 – То ми… – наче ненароком почав Тесей, позираючи на неї скоса. – Ми ж тепер пара? 

 – Ти мене питаєш? – запитала Айза піднімаючи брову. – Сам-то ти цього хочеш? 

Вона поставила питання так, наче це її не надто і цікавило, та насправді її серце пришвидшилося, а потім наче пропустило один чи два удари. 

 – Що ти маєш на увазі? – запитав він. 

 – Те саме. Я ж мугирка, забув? Куди мені до твоїх столичних друзів. Не будеш мене соромитися? – відізвалася Айза із прищуром. Тесей від цього стишив крок, а потім і зовсім зупинився. 

 – Ти.. і справді так думаєш? – повільно сказав він, схиляючи голову в бік. Рука його тільки сильніше стиснула долоню Айзи, але тепер вона від цього вже не червоніла. 

Айза хотіла розсміятися і сказати, що тільки пожартувала, щоб вони вже нарешті рушили далі і просто зам’яли цю розмову. Та, певно, щось у її лиці сказало все Тесеєві краще за усякі слова, і він стиснув губи у одну тонку полоску. 

 – Повір, я би викликав на дуель будь-якого столичного лорда, якби він тільки посмів тебе образити. А соромитися тебе… Це найдурніша річ, яку ти тільки могла би сказати. Як тебе можна соромитися? Ти сильніша за більшість некромантів, яких я знаю, розумна, надзвичайно розумна! А про мугирку… Я тоді вважав, що єдиний некромант у Райні, що хоч чогось вартий. І зараз я, звісно ж, знаю, що це не так. 

Айза спробувала посміхнутися. Можливо, Тесей і справді змінився. Вона бачила це на власні очі – як він відкрився перед нею, довірився і тепер ось – полюбив. 

Незабаром вони нарешті вийшли на вуличку, що вся складалася із невеликих, ледь похилених будиночків, позаду яких виднілися такі ж невеличкі городи та садки. Відшукати потрібний було не так-то вже і просто – всі будинки видавалися і Айзі, і Тесею однаковісінькими, проте зовсім скоро вони відчули те, на що жалілися містяни. 

Сморід розповзався від одного з городів ледь помітними хвилями, які, втім, було неможливо не відчути. Айза скривилася, а Тесей елегантним рухом дістав із нагрудної кишені свого плаща носовичок і притиснув його до лиця. 

Ця ділянка, на відміну від інших, навіть не мала хати. Це була просто перекопана земля за дірявим високим парканом, що де-не-де вже поросла високою травою і бур’янами. Щойно Айза із Тесеєм пройшлися там, біля сусіднього паркану з’явилася згорблена фігура, що зі скрипом прочинила хвіртку і замахала до них. Тесей двивився туди невпевнено, але Айза першою ступила кілька кроків. Ось що-що, а спілкуватися із старими вона вміла. 

Чоловік, що визирав до них з-за покошеного старезного паркану, був, напевно, ще старшим, ніж те напівгниле дерево. Зморшки на його лиці були такі глибокі, що Айзі було складно розгледіти його очі, але тримався він жваво, і коли вони підійшли ближче, розтягнув свого беззубого рота у широкій посмішці. 

 – Здоровенькі були! – гукнув він, відкриваючи перед ними хвірточку. Не встигла Айза ступити за поріг, як у неї між ніг прослизнула курка і спробувала вирватися на вулицю. Та ціпок старого перекрив їй дорогу, і вона з гучним кудахканням повернулася назад. Тесей від цього дійства перелякано відступив на кілька кроків, і Айза ледь не розсміялася над ним, а після цього нарешті зайшла на подвір’я. 

Ця хата ледь відрізнялася від тих, що були і в неї в селі, і Айза вже знала, де шукати комору, а де – світлицю, і через це почувала себе впевненіше, ніж зазвичай. 

 – Доброго дня, – привіталася вона із посмішкою. – Це ви писали? 

Вона дістала із кишені складену у кілька разів записку, і показала її дідусеві. Той тільки похитав головою. 

Виявляється, писала його дружина. Сморід вони вперше відчули ще з місяць тому, і з того часу він ставав тільки сильнішим. Сходили би розібратися до господаря – ось тільки його жодного разу не бачили, та й де йому там жити? Хіба у льосі, що стояв замкнений, і, здавалося, закинутий серед бур’янів – на нього старий вказав Айзі і Тесеєві довгим ціпком.