Розділ 10.1

Наступний день був зовсім нічим не кращий за попередній – тільки цього разу до Райну нарешті увірвалися дощі, що обіцяли стати аж надто затяжними. Айза не бачила навіть просвіту між хмарами; а самі хмари було важко помітити за стосами книг. 

Останні Тесей приніс на ранок до горба і скинув двома сумками на стіл із радісною посмішкою. Його неабияк надихнуло те, що Айза розповіла про зникнення ще трьох трупів на третьому кладовищі – щонайменше, це штовхало їх кудись вперед, і вони вже не топталися на одному місці у своєму розслідуванні. 

Айза теж цьому раділа – аж поки не зрозуміла, що наступний крок – це ще день сидіння за книгами. Вона би радісно скинула все це на Тесея, та боялася його образити, тож слухняно всілася за документи. 

Користі від неї було вже більше, ніж першого разу – варто було хоч трохи розібратися у тому, як працюють архівні записи, і вона могла переглядати документи майже так само швидко, як і Тесей. 

 – Я взагалі вже нічого не розумію… – зрештою розчаровано видихнула Айза, стискаючи пальцями скроні. – Я вже навіть не впевнена, що між ними взагалі існує хоч якийсь зв’язок. 

Тесей мав більш оптимістичний вигляд, але що більше наближався вечір, його натхнення теж почало кудись зникати. Він майже так само, як і Айза, починав нудитися над книгами, і коли сонце нарешті схилилося до горизонту, він піднявся із очевидною радістю. 

 – Думаю, на сьогодні закінчили, – сказав він, потягуючись. Айза на мить задивилася на його довгі руки і пальці, і тільки після цього сама полегшено відкинулася на спинку стільця. Вона тільки встигла розтулити рота у якомусь чи то жарті, чи то запитанні, як помітила, що Тесей вже поспішає до дверей. 

 – Ти… вже йдеш? – запитала вона після зовсім короткої паузи. 

 – Так. На зустріч із Аглаєм, пам’ятаєш?

Айза повільно кивнула головою. 

 – Тож… – незручно сказав Тесей, переминаючись із ноги на ногу. – Побачимося завтра? 

Айза тільки кивнула, намагаючись видавити із себе посмішку. Тесей теж вимучив свою і повільно пішов. Айзі хотілося вірити, що вона не придумала собі в голові цю неохоту в його кроці. 

Коли кроки Тесея зникли, Айза повільно поникла. Бажання копирсатися в книгах, якого в неї і раніше було зовсім небагато, остаточно зникло, тож вона поскладала їх усі в небережні стоси і повідкладала  у куток кімнати. Вона хотіла би залишитися у залі контори довше – можливо, перемовитися кількома словами із Лістою чи Алісією, коли вони прийдуть – але надто боялася наштовхнутися на Рема. Одна тільки думка про те, що вона могла знову його зустріти і була би змушена із ним розмовляти, змусила її якомога швидше піднятися із дерев’яного стільця і попрямувати нагору скрипучими східцями. 

Кімната зустріла її тишею – як Айза і очікувала. Вона кілька разів повільно вдихнула і сіла на ліжко. Дивитися на стіл не хотілося – там лежав наполовину написаний лист додому, і вона поняття не мала, що мала би написати. 

Думка про пані Серпик бентежила її; але у обіцянках відьми не було нічого конкретного – та й назвати її слова обіцянкою Айза могла хіба з великим сумнівом. 

Вона відкинулася на ліжко, і тоді вдарилася головою об щось тверде. Вона із подивом повернула голову, і тоді помітила на подушці книгу – якраз там, де і лишила її востаннє, не прочитавши ані сторінки. 

Вона все ще не знала, що буде всередині, і не впевнена, чи хотіла би знати. Але героїню “Зеленого полум’я” звали ім’ям Айзи, тож вона з обережним інтересом розгорнула першу сторінку. 

Вона була жовта – від вологи, старості і, ймовірно, десятків прочитань. Такі книги Айзі доводилося тримати у руках часто – зрештою, більшу частину її життя вона жила так бідно, що єдиним її способом отримати книги була бібліотека в університеті.

Вона запалила маленький кристал, що примостився біля її ліжка, накрилася ковдрою і нарешті відкрила книгу. 

***

…Айза велична не знала страху – вона бігла вперед, і ні вовк, ні ведмідь, ні дух грізний ніколи не міг її зупинити. Одне її слово було мудрішим, ніж чужа промова, а хитрість її не раз виручала військо, що йшло за нею. 

Так сталося і тоді, коли сонце спустилося за гострі гори, а воячки зупинилися на ніч, шукаючи притулку. Та село стояло пусте, а якщо хто і був у хатах, то не впускав Айзу і її військо – яка б вона не була гарна і пригожа, мечі її навіювали тільки страх. Та одна вдова, що тримала налякано на руках свою дитину, порадила Айзі піти за ліс – туди, де жила стара, мудра чарівниця. Вона би напевно впустила їх до себе. 

Вона завжди вказує дорогу подорожнім – та так добре, що вони вже ніколи і не повертаються до цього села. 

Зрадівши, Айза велична знову осідлала свого коня. За нею поскакало і військо її невелике. Йшли вони степом, стежиною і непролазними травами, а потім проїхали і темний ліс – та все нестрашно було Айзі; гострим оком вона бачила кожного звіра, а вухом чула кожну комашку, тому йшла вперед без усякого страху. 

Скакала вона годинами – вже місяць встигнув визирнути на небо, і зорі засяяли дороговказом, аж тоді Айза помітила делеко непримітний будиночок. Стояв він за лісом, а біля нього щось аж виблискувало – біле, як сніг. 

Зупинила Айза коня, і аж тоді побачила, що чарівниця має найкращий сад з усіх, що тільки існують у Естрії. Вся її городина тягнулася до неба, а квіти цвіли навіть вночі, заманюючи своїми пахощами бджіл і ос. А білі купи, що вона спочатку прийняла за сніг, були попелом – і купки його лежали біля кожного кущика і кожної квіточки.