Розділ 9.3

 – Це майже як побачення, так?

Запитання прорізало тишу, як гарячий ніж масло, і як той-таки ніж зависло між Айзою і Ремом. Вони обидва йшли вперед вечірнім Райном, хоч Айза і збилася з кроку на якусь мить. Вона зовсім не очікувала, що усе обернеться на катастрофу так швидко. Сподівалася, що в неї буде час хоча би, поки вони не дійдуть до кладовища – а там вона планувала бути надзвичайно професійною та не дозволяти собі зайвих розмов. 

Але поки що вони йшли тільки вулицями – зовсім поряд з тим місцем, де їм доводилося стояти під сонцем із Тесеєм раніше. Сонця вже не було – натомість був Рем, ще блідіший у світлі місяця, ніж зазвичай. В деякі миті він видавався Айзі тільки тінню, а не справжньою людиною, і їй доводилося справді постаратися для того, щоб слухати, що він говорить, і не сіпатися кожного разу, коли помічала його обрис збоку. 

 – Не думаю, – відповіла Айза, коли пауза стала вже майже надто довгою. Вулиці навколо були мовчазні, тихі і як наче навмисно пусті і нудні – щоб зовсім нічого не могло відволікти Айзу від цієї небажаної розмови. 

Вона тримала голову прямо, але краєм ока косила на Рема, щоб помітити, як він зреагував. Той навіть не повів носом і все ще йшов своїм кволо-бадьорим кроком, і це чомусь роздратувало Айзу набагато сильніше, ніж вона могла очікувати. 

Вона ж відмовила йому! Прямо в очі, набралася сміливості і сказала як є – а йому що з гуся вода. 

Та вона не наважилася продовжити цю думку, тільки йшла, сподіваючись, що і Рем також мовчатиме. Він певною мірою виправдовував її очікування – йшов без слів, тільки насвистував якусь нехитру мелодію собі під носа, і від цього хотілося гарчати. Як він міг бути таким спокійним? 

Ворота кладовища вони перетнули вже зовсім скоро, і тоді вже Айза нарешті вдихнула могильне повітря із якоюсь дивною полегкістю. Рем нарешті припинив насвистувати мелодію і трохи зібрався, навіть перевірив, чи на місці його кинджали. 

Айза на це тільки схвально кивнула і пішла вперед. Попри те, що на третьому кладовищі саме вона була новачком, чомусь вона відчувала себе так, наче Рем був її підлеглим. Певно, це було через те, що некромант надто боявся випустити її з поля зору, і тому постійно тримався трохи позаду. Не надто мужня поведінка, як на Айзу, але вона нічого не говорила. 

На випадок можливої битви вона не надто сподівалася на Рема, а так хоча би могла на якісь миті забути, що він йде тихо десь позаду неї. Весь цей час вона ніяк не могла позбутися думки про те, що ж там робив Тесей. Чи вдалося йому вигнати духа із персня, що належав пані Серпик? Чи зрозумів він, чому Айза не прийшла на патрулювання? 

Її бентежила та недосказаність, що лишилася поміж ними. Звісно, образа на Тесея і далі вирувала всередині, але ж… Вона бачила, що він збирався вибачитися. Вона знала це лице, і бачила його вже не один раз – Тесей часто був гострим на язик. І так само часто вибачався – навіть коли Айза зовсім не сприймала слова на образу. Їй здавалося, що сама вона зовсім не так добре оволоділа цим мистецтвом. 

Вона думала також про той дивний випадок, той майже поцілунок, що ледь не стався на горищі. Їй здавалося, що якби той клятий перстень їх не перервав, речі між ними відразу ж стали би набагато простішими. Але нічого не сталося, і все, що залишалося Айзі – це губитися у здогадках і домислах того, що могло би бути. 

Можливо, через це вона не відразу почула Рема – навіть попри те, що його голос і гучні видихи були єдиними звуками, що порушували тишу кладовища. 

 – Айзо? – знову повторив Рем, вирівнюючись із нею. – Щось ти розгублена…

Він сказав це із доброю, і від того тільки більш принизливою насмішкою, що була значно неприємнішою за усі гострі докори Тесея. Вона принаймні знала, як відповідати на останні, а тут тільки розгубилася і подивилася без жодного розуміння у майже прозоре від блідості Ремове лице. 

 – …Про що ти говорив? – запитала вона, все ще намагаючись сконцентрувати свій погляд на його обличчі. Думки її, попри запитання, все ще витали десь біля дванадцятого – там, де мав би бути Тесей. 

 – Я кажу, чудова ніч, правда? Мені здається, має бути тихо. Якраз зможемо поговорити… 

 – Думаєш? – розсіяно відізвалася Айза, оглядаючись навкруги. Вона відчувала потоки магії в повітрі – набагато сильніші, ніж на дванадцятому – як і в ту ніч, коли вони патрулювали тут разом із Тесеєм.

Тієї ночі на них обох напали духи, і зараз вона не відчувала, що магічне тло якесь слабше. Вона відчувала небезпеку майже нутром, нехай вона була нечітка і віддалена. Айза знала, що на її плечі висить серп, і не надто переймалася про свою безпеку. Вона тільки сподівалася, що їй не доведеться рятувати Рема – та він був обвішаний артефактами, і мали ж вони бути корисними бодай у чомусь? 

 – Звісно! – Рем, на відміну від Айзи, навіть не намагався стишити голос, наче зовсім не переймався присутністю мертвої енергії навколо. Айза не думала, що він був дурним, зовсім ні. Зрештою, саме Рем зазвичай патрулював на третьому і другому; певно, він міг розрізнити більше півтонів, ніж вона. 

Айза якось незрозуміло мугикнула – щоб Рем міг витлумачити цей звук у будь-який зручний для нього спосіб. Вона йшла вперед, і йшла чомусь вже знайомим маршрутом – якраз до того місця, де вона билася із духами минулого разу. А це ж було всього кілька днів до того! Айзі здавалося, наче минули місяці.