Розділ 9.2

Айза не знала, чому пішла геть. Їй здавалося, що пані Серпик якимось чином на мить оволоділа її свідомістю – не так, як це вміли робити чаклуни – нахабно і болісно, а якось зовсім інакше. Так, наче Айза сама хотіла зробити те, що робила – і навіть коли чар спав, вона все ще не була впевнена у тому, що в її раптовому відступі взагалі була задіяна якась магія. 

Повертатися назад вже не було сенсу; озирнувшись, вона побачила, що натовп повільно розходиться в усі боки. Причину знайти було нескладно – вона бачила, як пані Серпик неспішно йде разом із Тесеєм геть, підібгавши свої довгі і пишні спідниці. 

Якби вона почала їх наздоганяти, то тільки виставила би себе на посміховисько – а зараз це було останнім, чого хотіла. Айза мусила повернутися додому. Можливо, підготуватися до патрулювання. 

Вона кинула погляд вперед – тіні під будинками почали видовжуватися, а бруківка набула дивного брунатного кольору від перших променів призахідного сонця. Вона і справді могла би вже повернутися до “Кривого горба”. Та кожен крок відчувався важким, і вона ніяк не могла припинити прокручувати кожну хвилину її розмови із Тесеєм у голові. 

Що між ними взагалі сталося? Він точно хотів її поцілувати тоді, на горищі. Але варто було Айзі сказати щось не те про того Аглая, як наче вся приязнь на якусь мить випарувалася. Ось тільки… 

Зазвичай Айза поважала відданість. Саме вірність була тим, що перетворювало просто приятелів на друзів, а випадкових коханців – на людей, яким справді можна було довірити своє серце. Певно, це було добре, що Тесей був готовий захищати Аглая до останнього. 

Ось тільки цей Аглай точно не був людиною, вартою подібної довіри. 

Думки продовжували крутитися дивним вихором, закручуватися у спіралі і спадати назад у темряву. Айзі здавалося, що вона надумує вже аж надто багато, але вона вже не могла спинитися. Чи була Айза людиною, яка варта Тесеєвої довіри? Чи справді вона була здатна на одну тільки ненависть?

Це почуття іноді було чи не єдиним, разом із впертістю, що примушувало її рухатися вперед. Тесей ніколи не жив так, як вона. Йому не доводилося вигризати своє зубами, як робила це Айза. Та чи не втратила вона щось дорогою – щось важливе і добре? І чи було в ній це від початку? 

Дорога до “Кривого горба” здавалася Айзі чи не вдвічі довшою, ніж зазвичай, наче її тяжкі думки справді зробили її важчою, прилиплою до землі, і вона рухалася, як кисіль по тарілці. 

Поки вона добрела до старого будинку, сонце вже почало торкатися краю поля. А всередині на неї вже чекав Рем.

Вона помітила його відразу, як тільки зайшла до зали, і хотіла за вже майже звичкою просто дивитися у стіну і робити вигляд, що впритул його не помічає – тільки для того, щоб прослизнути до сходів і чи не бігом дістатися своєї кімнати. Але цього разу це не подіяло: Рем дивився прямо на неї, і рушив вперед великими кроками. Айза кожного разу дивувалася, як він може не помічати її ввічливої байдужості.
Та цього разу вона була чи не рада цій зустрічі – щонайменше, це була непогана можливість відволіктися від думок про Естірхайда. Рем дивився на неї так просто і відкрито – зовсім не так, як Тесей, на дні очей якого вона постійно бачила щонайменше зо три зовсім різні почуття! 

 – Айзо! – сказав він, наближаючись і відкриваючи руки для обіймів. В інший день Айза би простягнула долоню для рукостискання, чи зробила би ще щось, щоб уникнути небажаного контакту, але тут застигла, як наче на мить оніміла. Рем скористався можливістю, що підвернулася під руку, і притиснувся до неї у обіймах – всього на мить, але Айза відразу ж відчула себе стисненою і якнайшвидше відступила назад. 

 – Привіт, – ніяково відізвалася вона, потираючи плече. 

 – Що з твоїми пальцями? – Рем подивився на її руку і вже майже зробив крок вперед, щоб торкнутися її долоні, але тут вже Айза встигла відреагувати і начебто ненароком відступила назад. Рем не зважав – і Айза ніяк не могла второпати, чи він робив це навмисно, чи і справді не розумів. 

У іншому кутку зали сиділа Ліста і дивилася на неї із чимось, що дуже нагадувало співчуття, але не втручалася. На колінах вона тримала якийсь стос паперів – зовсім різних і за формою, і за кольором. Айза її розуміла; також вона знала, що чутки, що і так вже повзали по “Кривому горбу”, після цього стануть ще гучнішими. Втім, Айза не зважала. Вона тільки боялася, що розмови тільки підбадьорять Рема у його спробах залицятися до неї, а це було зовсім не тим, чого вона прагнула. 

 – Поранилася через один артефакт. Але нічого страшного – до весілля заживе, – сказала вона, і Рем улесливо заусміхався їй – від цього Айза захотілося закотити очі. Тесей ніколи би так не робив; він сказав би їй щось гостре, в’їдливе, а вона відповіла би ще одним жартом. З Ремом про подібне можна було і не мріяти. 

 – Як так! Ох, то, може, хочеш присісти? – він спробував торкнутися її талії і вказав на лави, що стояли попід стінами. Айза знову ухилилася, а Ліста дивилася з кута чи не зі сміхом. 

 – В мене ж пальці болять, а не ноги, – м’яко, як тільки могла, заперечила Айза. – Не потрібно. Я… маю йти. Готуватися до патрулювання. 

Вона вказала пальцем на сходи із вибачливою посмішкою і вже навіть зробила кілька кроків вперед, готова тікати якнайшвидше, щойно видасться така нагода. 

 – Якраз про це! – вигукнув раптово некромант, і Айза чомусь не вчувала у його голосі нічого приємного для себе. – Я ж це і хотів тобі сказати – ми сьогодні патрулюємо разом!
Айза на мить примружилася і відступила на пів кроку.