Розділ 7.1

Айза не могла ані спати, ані прокинутися. Її розум блукав, а сама вона до ладу не знала, де була, і чи марила, чи це була реальність. Навколо неї, здавалося, не було нічого, крім темряви, яка не переривалася жодним, навіть найменшим спалахом світла. Кожен її рух спричиняв біль, і тому вона сиділа нерухомо. Очі тримала відкритими – але однаково нічого не бачила. 

Ось тільки… іноді, лише час від часу їй здавалося, що вона відчуває тепло то на спині, то на щоках – наче далекий дуже дивний, проте теплий дотик. Айза не хотіла його втрачати, проте він зникав безслідно – аж до того часу, поки не повертався, всього на кілька митей, за які вона встигала хоч щось усвідомити. 

Потім темрява набула більш певних обрисів. Це було місто – знайоме і незнайоме їй водночас. Наче Райн, але зовсім інший – темніший, небезпечніший; такий, у якому вона точно не хотіла би опинитися. І тільки після того, як Айза побачила місто таким – похмурим і непривітним, наче за кожним кутом і поворотом ховається бандит із ножем – тільки тоді вона змогла зрозуміти справжню красу того Райну, який довелося побачити їй.

У її Райні був не похмурий туман, а десятки маленьких пекарень, що відкривалися з першими променями сонця. Можливо, там не було шуму і гаміру столиці, але місто… воно було приємним. Тепер Айза це розуміла. 

Вона бігла. Чому у таких видіннях вона постійно мусить бігти? Айза вже знала, що це мара, видіння, але все ж ніяк не могла зупинитися. Її ноги несли її вперед проти волі, і як би вона не старалася стати рівно, нічого не виходило. Її тіло ставало їй підвладним тільки у ті короткі миті, у які вона відчувала доторки тепла на щоках і лобі, які бралися невідомо звідки – але цих митей було надто мало. 

 – Зупинись, – сказала вона собі. Рот не послухався, а щелепа стиснулася. Горло захлинуло слину – не її слину. Це було не її тіло. І бігла не вона. Але вона мала зупинитися. 

 – Стій. Йди геть! 

Дух засміявся. Там був дух – Айза виразно почула його насмішку, його горе і біль. Тепер… Тепер, коли вона розуміла, що бореться не сама з собою, справи пішли легше. 

Обриси Райну остаточно втонули в тумані, і Айза спинилася серед пустоти. 

Вона чула якийсь голос. Невиразно, наче крізь товщу води – він намагався пробитися до неї – або ж вона до нього. Ось тільки куди можна іти в безкінечному тумані? Айза пішла вперед. 

…і відкрила очі. 

Над нею з неймовірно занепокоєним лицем схилявся Тесей, заглядаючи їй у очі. 

 – Айзо?.. – запитав він, миттєво токраючись її лоба долонею. Певно, це його руки були тими теплими доторками, що вона відчувала крізь марення. 

 – Я тут, – відізвалася вона, але відразу ж замовкла, скривившись. Від найменшого поруху щелепою її голова заболіла так, наче її стиснули розпеченими щипцями. Спогади, яких, як їй здавалося, вона позбулася, вдарили у голову із новою силою. 

Ось вона знову біжить. Біжить, біжить безупину. А ось… вона перечепилася і полетіла в землю лицем вперед. Ось тільки чи була це земля і голе каміння? Тепер Айза лежала у густій траві – літній, весняній, такій свіжій. 

І ця трава звивалася навколо неї, обплітала її тіло, ноги, руки, тягла її кудись вниз, на глибину – і сама вона наче була якась менша. Наче вона була дитиною, до того ж зовсім малою. За мить перед її лицем проти сонця з’явилася темна пляма. Розгледіти, що ж то було, виходило кепсько; ось тільки у цієї плями було дуже довге темне волосся, що тяглося аж до землі і ніяк не хотілося вкластися у одну рівну косу. 

Айза кліпнула, а потім ще раз і другий; коли на очах виступили сльози, вона змогла розгледіти лице.

На неї з висоти дивилася вона сама. Тоді Айза закричала, заплющуючи очі. 

Коли вона знову відкрила їх, перед нею стояв переляканий Тесей, що намагався вхопити її за руки, якими вона махала усі боки. У її вухах ще мить лунав власний крик. 

 – Я… – хрипло видавила з себе Айза. – Що це- що це було?.. 

Тесей дивився не неї з неспокоєм у очах. Він знову торкнувся її лоба долонею, і цього разу Айза відчула, що хвиля заспокійливого тепла прокотилася її тілом. Тесей використовув якусь магію. 

 – Я не знаю. Зазвичай такого не трапляється, – тихо сказав він, намагаючись не рухатися надто різко, як наче Айза була переляканим диким звіром. І в цю мить вона саме так себе і відчувала. 

 – Це… нормально для мене, – вичавила вона. Звісно, Айза трохи покривила душею – такого з нею ще не траплялося жодного разу. Втім, вона вже знала, що більш чутлива до духів, ніж більшість людей. Жахлива особливість для некромантки, але що вже поробиш. – До вечора має минутися. 

Вона помовчала мить, поки Тесей невпевнено дивився на неї. 

 – А доти… – вона зам’ялася, опускаючи очі. Просити щось подібне у Тесея з усіх людей було з Літа принизливо. – …поговори зі мною, будь ласка. 

Вона мусила відволіктися. Просто не думати про те, що відбувалося у її голові – натомість поринути у дурні теревені із некромантом, нехай навіть вони би і знову посварилися через чергову дурницю. 

На диво, Тесей не розсміявся і навіть не подивився на неї з вже звичною насмішкою, у якій без зайвих складнощів можна було знайти і зневагу. Його лице залишилося абсолютно спокійним – тільки з відтінком занепокоєння, що все ніяк з нього не сходив – і він кивнув головою.