Розділ 5. Цілителька душ

Айзу Ліста потягла за собою ледь не силоміць. Сама би вона, певно, так і залишилася стояти стовпом. Відверто кажучи, всі ці дуже цікаві речі, які відбувалися у “Кривому горбу”, поки що її не надто сильно цікавили. Поки що її єдиним досить сильним бажанням було завалитися спати. 

Ось тільки у Лісти були на неї зовсім інші плани. 

 – Такого вже давненько не було… Знаєш, ми щось чули тут і там, але Рубчик ніколи і нічого не говорить прямо – тільки вже потім дізнаємося все важливе… 

Айза розуміла. Вона трохи переймалася через те, що все це якось пов’язано з тим, що пан Рубчик говорив їй вдень напередодні – про те, що Тесей може якимось чином стати її постійним напарником. 

 – І вони сидять у залі, наче павичі якісь… Особливо той, столичний. Не подобаються вони мені.. – вони вже ввійшли у кімнату, що гордо називалася “залою”, тож Ліста шепотіла їй на вухо. А зала була неабияка – з залатаною діркою у стіні, що залишилася від експериментів, які Айза навіть уявити не могла, перебитими стільцями і однією трибуною, схожою на ті, що для виступу виставляли у них в університеті. Трибуна була настільки чужорідною тут, що в Айзи на губи сама собою натяглася посмішка, яка тут же перейшла у позіхання. 

 – А обов’язково тут сидіти? – запитала вона, з надією поглядаючи на сходи. Можливо, її кімната була і не надто гарною, але зараз Айза мріяла тільки про неї і ту нещасну смердючу перину. 

В залу почали потрохи сповзатися некроманти – деякі свіженькі, деякі – такі самі змучені, як і сама Айза. Краєм ока вона запримітила Рема, по якому було важко визначити, чи спав він колись взагалі, і тільки потім їй на очі трапився Тесей. 

А він чомусь виглядав так, наче встигнув повернутися до себе додому, добряче виспатися, поголитися, перевдягтися і вже тільки тоді з’явився до “Кривого горба”. Щонайменше, плащ на ньому був і справді зовсім інший – чи то чорний, чи то темно-зелений. 

 – Скажи, красунчик, – знову зашепотіла їй на вухо Ліста. Втім, можливості заперечити цей дуже сумнівний факт вона Айзі не залишила і потягнула її до кількох ще пустих лавиць. Айза сподівалася, що хоч зараз вона зможе спокійно прихилитися до стіни і непомітно поспати, але не тут-то було: з обох боків її затиснули спершу Ліста, а потім і Рем, що, як тільки помітив їх двох, змінив курс. 

 – Як ти, Айзо? – відразу ж запитав він, тьмяно усміхаючись. Айза спробувала теж вичавити із себе посмішку, але не дуже сподівалася на переконливий результат. 

 – Непогано. Зараз завалилася би спати, – сказала вона, жалкуючи, що не сидить біля стіни. 

 – Завжди можу підставити плече, – сказав Рем із усміхом, і справді підставляючи їй плече. Айза кілька митей дивилася на нього із нерозумінням. Це був жарт, чи ні? Про всяк випадок вона засміялася. 

 – Дякую, – сказала вона, розглядаючи стіну якомога далі від лиця Рема. – Але я все ж послухаю, що ж там хоче сказати пан Рубчик. 

 – Як знаєш, – відізвався некромант. На мить він поклав руку їй на плечі, але не встигла Айза здригнутися, щоб її скинути, Рем провів цією рукою вниз по її спині у м’якому, майже ніжному жесті і повернув її на місце – тобто собі на коліна. Айза сиділа  натягнута, як струна. І що оце щойно відбулося? 

Вона хотіла перевести погляд на Лісту – краєм ока вона бачила, як та злегка підняла брови; але замість цього погляд її наштовхнувся на Тесея, що сидів попереду. У якусь мить її напарник (вже, можливо, навіть постійний) озирнувся і тепер дивився на неї з посмішкою – але неприємною, тільки одним кутиком рота. Якби перед нею стояв хто завгодно, крім нахабного Естірхайда, вона би, певно, припустила, що за цією посмішкою ховається ледь прикрите розчарування. 

 – Рубчик іде! – прошипіла Ліста.

 – Нарешті, і року не пройшло, – з втомою і полегшенням сказала Айза. Останнє стосувалося не стільки Рубчика, скільки того, що Тесей нарешті обернувся вперед і вже не буравив її своїм важким, насмішливим поглядом. 

Пан Рубчик крокував пружно і швидко на своїх довгих і гострих, наче шпичаки, ногах. Він швидшко перетнув залу, і через його енергійну присутність Айза навіть не відразу запримітила чоловіка, що йшов прямо за ним. А той був повною протилежністю Рубчикові. Лице його було кругле і масне і майже зливалося із тулубом без будь-якого посередництва шиї; тіло за формою теж нагадувало кулю, і йшов він повільно і розвалисто, наче кожен крок забирав у нього половину сил на день. 

Зате вбраний, на відміну від пана Рубчика, цей чоловік був багато: у некромантського плаща складного крою, що мав би, певно, ховати його форми, але натомість тільки сильніше їх підкреслював. Він не встигав за паном Рубчиком, хоч як намагався, і коли їх начальник вже стояв перед трибуною (за нею він теж виглядав надзвичайно дивно), цей чоловічок тільки проминув Айзу. 

Зрештою він якось докотився до Рубчика і застиг поряд із ним, важко витираючи чоло. Айза помітила, що кілька міських некромантів кивнула йому, і тільки тоді зрозуміла, що це, певно, був голова міського управління некромантами. 

 – Доброго дня, шановні, – бадьоро почав пан Рубчик і поглянув у вікно, де сонце вже світило не світанковим, а дуже навіть денним світлом. – Розумію, час для розмови не найкращий – всі ми втомлені після складного дня, але я все ж дякую вам, що ви прийшли. 

Як для пана Рубчика, це був з Літа довгий вступ. Зазвичай він не заморочувався нічим подібним і просто вивалював усі свої прохання-накази напряму.