Розділ 4. Архівні суперечки

Айза з Тесеєм водночас перезирнулися. Не те, щоб ніхто більше не міг бути в архіві. Але… 

Вочевидь, навіть Тесей, який знав дорогу до архіву як свої п’ять пальців і неймовірно цим пишався, вважав ситуацію дивною. 

 – Хто там може бути? – запитала Айза, схиляючи голову. Їй здалося, що всередині рухалася якась тінь.  але це цілком могла бути гра її уяви. 

 – Поняття не маю. Але точно не твої колеги – вони, певно, теж не знають, що у Райні взагалі є архів… 

Айза стрималася і змовчала. Можливо, їй варто було і справді спілкуватися з Тесеєм тільки так: пропускати повз вуха усі його принизливі слова і говорити по ділу. Зрештою, він не міг її по-справжньому образити; він не був нічим кращий за неї – нехай і приїхав десь із столиці, але все одно працював міським некромантом. Та ще й таким, який без допомоги талісмана не може собі й плаща застібнути. Кому-кому, а Айзі він був не рівня. 

Тесей пружним кроком поспішив до дверей архіву. Вони, як і очікувалося, стояли відчинені – навіть із маленькою щілинкою, у яку можна було підглянути всередину. Айза, певно, так і зробила би, але у Тесея були зовсім інші плани. Він відчинив двері ледь не з ноги і пройшов всередину так, як наче архів і справді був його власністю. Все, що залишалося Айзі – так це поспішити слідом, хоч вона зовсім не почувалася так само впевнено. 

Архів зсередини, здавалося, за розмірами не поступався королівській бібліотеці, ось тільки замість цінних і давніх книг у ньому зберігалися, можливо, менш цінні, але десь такі самі давні папери. Айза чула краєм вуха, що місту вже нещодавно проминуло пів тисячоліття, і в архіві були дані чи не за всі ці роки. 

– Хто тут? – голосно запитав Тесей, зазираючи за найближчий стелаж. – Покажіться! 

Спершу нічого не відбувалося. Голос Тесея рознісся гучною хвилею поміж полиць і стелажів і дивно, що не пішов луною, але ніхто не озвався. Вони обидва стояли непорушно, очікуючи якоїсь появи, але архів залишався тихим і наче неживим – за винятком світла. 

 – Може, хтось забув згасити кристал? – запитала Айза тихо, просуваючись вперед. Раптом краєм ока вона помітила щось фіолетове і летке, але за мить воно вже зникло. Супроводжувалася ця мара якимось шерехом і наче частими дрібними звуками кроків. 

Тепер, коли Айза почула людські кроки, вона нарешті змогла заспокоїтися. Звісно, вона боялася людей – вони були набагато небезпечнішими та більш непередбачуваними за мертвих; але ця людина… чомусь їй здалося, що небезпеки тут немає. 

 – Гей, я вас бачила! – гукнула вона у простір між стелажами, де тепер нічого не було. 

 – Що ти говориш? – запитав Тесей і хотів щось продовжити, але не встиг: з того-таки коридору, звідки вони щойно прийшли, повільно вийшла постать. 

Це була жінка: не помітити це було би важко. Вона була вбрана у найбільш чудернацький одяг, який Айзі тільки доводилося бачити: пишні спідниці у кілька шарів, і всі різних кольорів; чоловіча блуза із великими позолоченими ґудзиками і, певно, шарів з десять шалі навколо тіла. Вся ця легка хмара тканини створювала враження, що жінка прямо-таки пливе у тумані, а не йде плитами сама. 

 – Не варто галасувати. Вам до п’ятого ряду, шановні. 

Айза кинула швидкий погляд на Тесея. Той вже якось миттєво розслабився і навіть кивнув, тоді як Айза саме починала напружуватися. Все в цій жінці їй не подобалося, попри те, що вона не відчувала від неї небезпеки. 

Натренованим оком Айза помітила кілька амулетів від зуречення на шиї, які робили бабці у її селі, на пальцях жінка носила щонайменше з добрий десяток перснів-амулетів, а на зап’ястках дзвеніли стрібні браслети із зачарованими намистинами. 

Айза знала такий тип людей: бачила їх і в себе у Малих Жабках, і у Анірі. Просто зазвичай такий тип людей ховався у тінях шатра із кришталевою кулею та картами, що передбачали майбутнє. А іноді такі люди ходили серед бідняків і обманом виманювали у них останнє. 

Айза вже зневажала цю невідому. 

 – Хто ви? – запитала вона трохи більш вороже, ніж, можливо, планувала спершу. – І що ви робите в архіві некромантів? 

Тесей смикнув її за руку, але Айза не зважала. Вона дивилася тільки на цю жінку – молоду, привабливу і водночас настільки їй неприємну. Та зробила крок до столу, що стояв неподалік від входу до архіву, і всі її талісмани і амулети від цього руху забриніли, утворюючи мелодійний стукіт і брязкіт. Айза мимоволі здивувалася, як вони не чули цього, коли жінка ходила між рядами книг. 

 – Я – хранителька архіву. Ви можете звертатися до мене пані Серпик. 

Айза чомусь дуже сумнівалася у тому, що це справжнє ім’я жінки. Вона примружилася, але не знала, що ще сказати. 

 – І, знову ж таки – вам до п’ятого ряду. 

Айза підняла брови. Вони ще навіть не встигли сказати, для чого вони тут, коли ця жінка вже… Та не встигла вона нічого запитати чи уточнити, як Тесей вхопив її за передпліччя і потягнув за собою. Айза чомусь навіть не пручалася, а тільки покірно пішла слідом за ним. 

Тільки коли вони вже сховалися від погляду пані Серпик за одним із стелажів, Тесей нарешті відпустив її руку.

 – Що це було? – запитав він невдоволеним голосом. Він дивився Айзі у лице, але ноги його продовжували рухатися вперед – вочевидь, у напрямку п’ятого ряду.