Розділ 3.3

 – Ти знущаєшся з мене. Ти- Думаєш, краща за мене? Та сама ти ніколи не розберешся, що тут сталося! 

 – Як і ти. Той, хто викрав труп, добряче постарався, щоб ми нічого не могли знайти. 

Айза помовчала. Єдиною їхньою зачіпкою залишалася монета, але вона не надто хотіла про неї згадувати. Вона відчувала, що мала набагато більше шансів щось розкопати одна, без надокучливої і зневажливої присутності некроманта. 

Вони стояли мовчки, можливо, хвилину. 

 – Ти колись вже працювала з пошуком трупів? – запитав зрештою Тесей, ступаючи вперед. Він знову оглянув лопату, але, як і очікувалося, не знайшов на ній абсолютно нічого цікавого. Після цього його увага переключилася на надгробок, і він все намагався здерти з нього мох, щоби прочитати ім’я мерця. 

 – Ні, – похитала головою Айза. Вона знала, як упокоїти духа, як боротися із трупом, але що робити у випадку, коли трупи самі тікають, або ж їх піднімають і десь ховають… Тут вона взагалі не знала, що можна робити. І навіть якби вона не пропускала ті лекції… Чомусь Айзі здавалося, що такого не можна навчитися за партою. 

Тесей вже повністю зідрав мох, але камінь був старий, заточений дощами, черв’яками і слимаками, і прочитати щось на ньому вони не змогли би, навіть якби дуже хотіли. 

 – Надгробок старий… – почала Айза повільно. – Не думаю, що на нього натрапили випадково. Якщо вже красти трупи – то має сенс брати свіжіші, так? 

Тесей подивився на неї дещо здивовано – як наче не думав, що вона могла якось про це подумати. 

 – Припустимо, – погодився він, схрещуючи руки на грудях. – Тоді, ти думаєш, шукали конкретно цю людину?.. 

Айза кивнула. 

 – А який інакше сенс? Можливо, якби ми могли зрозуміти, кого забрали, зможемо простідкувати й те, хто міг би це зробити… 

 – Так, так! В архіві мають бути схеми усіх кладовищ, то ми можемо знайти цю ділянку там, – Тесей зробив кілька кроків вперед. – Ти ге-

Він знатнувся, а після зніченої паузи продовжив:

 –...розумніша, ніж можна очікувати від сільської некромантки. 

Айза криво посміхнулася – таких принизливих компліментів їй ще не говорили. 

Вони помовчали ще кілька митей. Тишу прорізав крик ворони, і тоді Тесей першим пішов до виходу. 

 – Ти куди? – з подивом запитала Айза, також ступаючи за ним. 

 – В архів, – наче пояснював щось надзвичайно очевидне, відізвався Тесей. Він зробив Айзі кілька жестів, щоб вона поспішала за ним, а потім пішов, вже не озираючись. 

 – А патрулювання? Що, як ми зараз підемо, а хтось знову спробує вкрасти труп? 

Тесей тільки гмикнув, і Айза зрозуміла, що це і справді малоймовірно. На цьому кладовищі нічого не відбувалося роками, і те, що сталося попередньої ночі – це скоріше дивовижний виняток, а не правило. 

 – Я встановлю кілька талісманів, якщо тебе це заспокоїть. 

Айзу це не заспокоювало. Який сенс з цих талісманів, якщо вони не можуть захистити кладовище і могили, а тільки попередять їх на випадок, якщо щось справді трапиться? Вона вважала це дурницею – у випадку чого у них навіть не вистачить часу дістатися назад. Тож вона тільки мугикнула і порівнялася на стежці із Тесеєм. 

На виході вони і правда затрималися, хоч і на якусь хвилину – некромант і справді встановив якийсь хитрий амулет біля паркану і поводив над ним руками. Айза тільки невдоволено стояла, закотивши очі – її ці фокуси не дивували взагалі. Перед тим, як піти геть, Айза повернулася лицем до цвинтаря і склала пальці у жесті поклоніння Морені – і тепер вже Тесей дивно мугикнув і кинув на неї довгий погляд, але нічого не сказав. 

Нічні вулиці міста були ще більш пустими, ніж тоді, коли Айза йшла на чергування. Тепер затихли і випадкові звуки з шинків і дорогих ресторанів – в таку пізню годину вже нічого не працювало, і мешканці Райну намагалися не відсвічувати. Вже через кілька днів мав початися місяць перед Жнивами – час, коли духи за повір’ями найсильніші і можуть самі виходити з кладовищ і покидати тіла. 

Доказів цьому не було, але містяни їх і не шукали. Та й сама Айза відчувала самим нутром, що восени – саме в той час, коли уся городина у їхньому селі починала потрохи всихати, щось інше в землі прокидалося – щось, що лякало, бентежило і цікавило її із самого дитинства. 

В містах це майже не відчувалося – надто багато запахів, звуків, магічних потоків, надто багато бруківки, яка відділяла її стопи від землі. Навряд чи такі люди, як Тесей, могли помітити хоч якісь зміни – певно, він не відчув би потоків магії, навіть якби їх пофарбували у всі кольори веселки і виклали перед ним. 

 – Куди ми йдемо? – зрештою запитала Айза. Від вулиці, що вела до центральної площі Райну вони віддалилися у зовсім інший напрямок, і Айза вже не розуміла, де саме серед сплетіння провулків, будинок і крамниць вони йдуть. Їй і вдень Райн видавався досить однаковим, в якій частині міста не глянь, а вночі вона би легко могла згубитися серед трьох будинків. 

 – До архіву, – коротко відізвався Тесей, впевнено крокуючи вперед.

Певно, подумала Айза, архів для міського некроманта – що другий дім. І з’являлися вони там точно частіше, ніж на кладовищах. Сама вона за свій тиждень перебування у Райні ще не встигла поцікавитися, де він взагалі був і чи існував взагалі. А якби не ця оказія, певно, не зробила би цього і за рік.