Розділ 3. Шукала, копала і зілля знайшла

Вечір настав швидше, ніж Айзі би хотілося; він опустився на Райн не поступово, як це бувало зазвичай, а наче мішок з борошном на голову – підганяючи її до цвинтаря. Там вже мав бути Тесей – якщо він, звісно, вирішив цього разу прийти на чергування, а не пропустити його, як минулого разу. 

На цій думці Айза обірвала себе – зрештою, це було не надто чесно, враховуючи те, що сама вона теж не те, щоб всю ніч ретельно охороняла кладовище. З настанням темряви вулиці Райну ніби вимирали – а точніше, усі святкування, гулянки і розваги переносилися всередину. 

Некроманти могли скільки завгодно розповідати, що немає жодного сенсу ховати за міцними шторами світло всередині домівок, але містяни все ж не припиняли цього робити. Наче боялися, що усі трупи і духи з місцевих кладовищ вирішать зібратися на цей одинокий вогник. Сама Айза, звісно, у ці дурниці не вірила. Але так робила її матір, і її бабуся, і матір бабусі. 

І, зрештою, найчастіше так робила і сама Айза – суто зі звички. 

Дванадцяте кладовище постало перед нею ще тоді, коли до нього залишалося йти ще добрих пів милі. Високі стіни, які ще трохи, і можна називати мурами, енергетичне поле навколо всієї території – і милі землі навколо. Дванадцяте кладовище могло бути найновішим, але це не значило, що за розмірами воно хоч трохи поступалося попереднім. 

Тут ховали тільки людей пересічних – у плані магії, звісно – а таких навіть у Райні, як не дивно, була більшість. І до Райну ж звозили і трупи з усіх сусідніх сіл і навіть невеликих містечок, де не хотіли заводити свої кладовища. Тому цвинтарі з роками тільки росли і росли. Можливо, для звичайних людей це і неприємно, але Айза й не думала нарікати; більше трупів – більше роботи для некроманта. 

Вона проминула ворота, тільки легко торкнувшись печаті захисту. Відчувши її слабкий потік магії, вони вже відчинилися, що дещо здивувало Айзу: чи то Тесей вже був всередині і просто забув зачинити двері, чи то вони відчинялися будь-якому некроманту, який тільки забажав би потрапити на кладовище. Якщо друге, то справи у них були, відверто кажучи, досить кепські. 

Айза посунула вперед рядами схожих надгробків із круглими знаками Морени. Алісія не збрехала – на перший погляд це кладовище виглядало, як найнудніше в історії усіх кладовищ Естрії. Вона бувала на багатьох – і через навчання, і через роботу, і суто з дослідницького інтересу; і на всіх них навіть вдень еманції смертельних енергій були більш відчутні. Айза не знала, що такі спокійні кладовища взагалі бувають.

Точніше як – чула. В Алії, здається, трупи самі собою не повставали ніколи – тільки коли хтось їм допомагав (найчастіше це були некроманти з Естрії), в Сентрі взагалі не було жодного магічного розлому, який міг би спровокувати щось подібне. Певно, там були настільки керовані потоки магії, що Айзі важко було і уявити щось подібне. Натомість вона сама кожного разу, коли чаклувала, відчувала себе так, наче намагається плисти проти течії бурхливої і надзвичайно глибокої ріки. 

Фігура Тесея виділялася на тлі неспокійного грозового неба, як догоряюча скалка – свій дорогий чорний піджак він замінив на ще більш вичурний червоний. Айза стиснула губи – вона на дух не переносила зайвих вимахувань під час роботи. І навряд чи цей костюмчик міг би допомогти Тесеєві битися із запеклими духами. 

 – Гей, сюди! – Тесей замахав їй рукою, щойно помітив здалеку. – І давай трохи швидше! 

Айза на це навмисно трохи стишила крок і йшла до Тесея так спокійно, як тільки могла – попри те, що зазвичай повсюди ледь не бігла. Той вже нетерпляче переминався з ноги на ногу, перебираючи у пальцях якийсь папірець із рунами – певно, один із десятків, як не сотень талісманів, що цей щиголь постійно носив із собою. 

Коли Айза підійшла вже зовсім близько до некроманта, той окинув її уважним поглядом з ніг до голови, наче був прискіпливою нянечкою, що випускає дебютантку на бал. Айзу від цього ледь не пересмикнуло. 

 – Що таке? – запитала вона, відкидуючи косу за спину. Вона вдарилася об лопатки і поперек і  застигла там, але коротші пасма все ще лізли їй у лице, що би Айза не робила. Тесей продовжував мовчати, тільки з цікавістю дивився їй кудись у район плеча. – Та скажи вже! 

Він пом’явся, але потім вказав пальцем на тканину сорочки. 

 – В тебе тут… дірка. 

Айза опустила очі. Роздивитися своє плече було непросто, але вона все ж помітила давню латку. На мить вона зам’ялася і все шукала поглядом якусь іншу дірку, але згодом зрозуміла, що Тесей говорив саме про цю. 

 – Я знаю. Вона ж зашита, – вказала вона на шви. – Чи ти латаного одягу ніколи не бачив?

Тесей нічого не відповідав, і Айза чомусь припустила, що так воно і було. Від цього її зневага до столичного (ось тепер їй вже точно не доводилося у цьому сумніватися) щигля тільки зросла. 

Ще б вона мала міняти сорочки кожного разу після того, як якийсь труп залишить на них малесеньку дірочку! 

 – А чого ти її не викинула? – зрештою запитав Тесей, схиляючи голову вбік. – Плетіння ж точно вже порушені. 

Айза насупила брови. Про що він взагалі говорив? Які до Літа плетіння? 

 – Що?..

 – Плетіння, – знову повторив Тесей, вже повільніше. Наче пояснюючи щось малій дитині. – Захисні чари на звороті сорочки. Вони ж тепер діяти не будуть.