Розділ 1.2

Айза ніколи не жалілася на хорошу вдачу. 

 – Звісно, – бадьоро почала вона, струшуючи з себе усю сонливість і тривогу. – Мені теж якраз туди, можу вас провести. 

Чоловік окинув її поглядом – швидким, але від того не менш уважним. Певно, спершу він запримітив тільки її звичайну селянську сорочку і пожовані часом штани з мішковини, і тільки зараз побачив зброю і знак некромантки на зап’ясті. 

 –Гм. Дякую, – відізвався він дещо невпевнено, і вони рушили разом вперед. Виглядали вони, певно, смішно: він, весь такий розцяцькований і дорого вбраний, і Айза у одязі, що скоріше нагадував той, що вдягають робітники на поля. Але вона не переймалася; не її біда в тому, що цей багатій жодного разу не був на справжній польовій роботі. 

Айзу ще навчання в університеті відівчило вдягати на кладовище красивий одяг. У цьому не було жодного практичного сенсу, та й влітало кожного разу в копієчку. 

 – А що вам потрібно у “Кривому горбі”? – запитала вона, обережно і начебто непомітно розглядаючи обличчя незнайомця. Той був… красивим, цього Айза відняти не могла: з гордим носом, вузьким аристократичним підборіддям і розкосими темними очима, що відблискували у світанкових променях. – Плануєте там працювати? 

Айза сумнівалася, що у цього щигля були хоч якісь шанси. Він виглядав так, наче тікатиме аж до столиці, як тільки побачить одненького неспокійного духа. 

 – О, ні, – відізвався чоловік з їдкою, хоч і ледь помітною ноткою зневаги. Айза стрималася, щоб не скривитися, нехай і з неабиякими труднощами. – Мені просто потрібно зустрітися з однією некроманткою звідти. 

Айза кивнула. Розмова не надто клеїлася, і вони обидва мовчали чи не половину дороги до агенції. Але коли вони вступили на тонку стежку, що йшла серед поля, Айза зробила ще одну спробу продовжити розмову. 

 – Ви тільки нещодавно переїхали до міста? – запитала вона. Місцеві таких дорогих плащів точно не носили – щонайменше, ніхто з артефакторів. Крім того, кожна собака знала дорогу до Кривого горба – і саме туди ж всі вони йшли з найменшими скрагами, і не тільки на мертвих, а й на сусідів, погане освітленя на вулицях, а іноді навіть на невірність своїх чоловіків і дружин. 

Всього за тиждень Айза вже встигла зрозуміти, що некромантія – це зовсім не така однозначна робота, як їй здавалося. 

 – Так. Тут… мило, – вичавив з себе некромант. – Але не думаю, що надовго тут затримаюся. Хоча люди тут, здається, доброзичливі. 

 – Це так, – відізвалася Айза. – Ось тільки якщо не доводиться мати справу з їхніми скаргами. 

Некромант кинув на неї косий погляд. У ньому з’явилася малесенька крапля зацікавленості. 

 – Кілька днів тому до контори приходила жінка, яка заявляла нам, що знайшла прах із кісток із духовною сутністю всередині. І що від нього начебто з’являються видіння – з попереднього життя цієї людини. Ми пішли перевіряти, – Айза посміхнулася краєчком рота. – А потім виявився, що це був ніякий не прах, а порошок. Якщо ви розумієте, про що я… 

Некромант несподівано розсміявся – глибоким, приємним сміхом, від якого на обличчя Айзи теж наповзла посмішка. 

 – І таких історій кожного дня щонайменше дві-три. Це… цікава робота, – підбираючи слова, сказала Айза. 

 – Не можу заперечити. Але і зі справжніми духами теж справу мати доводиться, так? 

 – Не без того, – відповіла Айза, навіть не кривлячи душею. Райн був тим містом, де духів можна було зустріти не тільки на кладовищах – вони могли залітати в місто, повставати прямо на місцях давно забутих поховань – і якимось чином вони завжди опинялися у найнезручніших місцях. 

 – Три дні тому я упокоювала духа у громадській лазні. Він повернувся туди, бо не встиг помитися перед смертю. Та, знаєте, як не наївся, то вже й не налижешся… То я його забрала назад до могили. 

Вони наблизилися до контори, і як тільки її перекошені боки з’явилися перед поглядом некроманта, його швидкий приємний настрій знову зник, поступисшись… навіть не злості, а якомусь величезному роздратуванню. 

 – Дякую, – механічно сказав він їй і пішов до парадного входу. 

Айза хотіла його окликнути, але він вже за кілька секунд опинився надто далеко. Та й виглядав він надто неспокійним, щоб знову із нею говорити. Вона потиснула плечима і пішла в сторону заднього входу – він був єдиним способом потрапити всередину. Айза не думала, що парадні двері відчинили би і у випадку, якби до Райну прибув сам король. 

Перед тим, як зазирнути за ріг, вона востаннє кинула погляд на незнайомця. Він саме починав бити кулаком по вхідних дверях, тож вона зітхнула і подалася всередину. На неї очікувало вигадування звіту. 

Коли вона сіла за стола і взялася за чорнила, в голові вже зовсім не гуділо від алкоголю. Вона знала, що все це ще дожене її за кілька годин – або саме тоді, коли вона вирішить лягати спати. Втім, зараз голова була кришталево чистою. 

Вона поставила дату, розім’яла зап’ястя. 

На кладовищі номер дванадцять протягом ночі було спокійно. Жодні духи і трупи не повставали. Патрулювала ділянку разом з…

Айза потяглася до папки з паперами, яку їй видав пан Рубчик напередодні ввечері. Вона підозрювала, що некромант з міського управління, який мав чергувати із нею, не з’явився – Алісія казала, що для них це звична справа – тож сподівалася, що ніхто не зможе зловити її за руку на брехні.