16.

АННА

Ранок починається з шуму на першому поверсі. Я швидко накидаю халат і йду туди. На першому поверсі мене чекає сюрприз — бачу там Віку. Вона виглядає якоюсь схвильованою, але це схвилювання очевидно не з приємних. Бачу, що в неї очі заплакані, хоч зараз вона і намагається тримати обличчя.

— Щось сталося? — питаю, дивлячись то на неї, то на санного Макса. Його очевидно теж здивував прихід моєї родички.

— Я… Я не знаю, чи можна мені це казати, — раптом їй на очі таки навертаються сльози і вона обіймає мене. — Дідусь сказав, що видасть мене заміж за якогось старого чоловіка під сорок…. І що я маю народити дитину цього ж року.

— Він що геть з глузду заїхав? — дивлюсь знову на Макса, чекаючи що він втрутитися.

— Це неправильно, — Макс насуплюється. — Ти ж ще зовсім юна, тобі рано одружуватись. 

— Він, авжеж, почекає вісімнадцяти, але це вже дуже скоро, лишилось всього пару місяців, — Віка опускає очі.

— Треба щось придумати, — замислено каже Макс. — Авжеж, це не діло, видавати Віку за когось старого. 

— Видамо її за Сема? — пробую пожартувати я. — Буде у вас така братська місія рятувати дівчат…

— До речі, це не такий вже поганий варіант. Треба буде їх познайомити, Віку і Сема. Сем, хоч і трохи незібраний зараз, в майбутньому має стати цілком хорошим чоловіком. Він добрий, веселий, симпатичний, ніби. Що ще жінкам там треба? — Макс дивиться на мене і підморгує. 

— Ну а окрім жартів варіанти є? — я зітхаю. — Віко, не переживай, ми щось придумаємо. 

— Чому це жарт? — продовжив Макс вже серйозним тоном. — Сем — теж спадкоємець. Доволі багатий, хоч і не перший син. Ніби ж вашому дідусю сподобалась наша родина, хіба ні? 

— Ну треба значить вас познайомити, — кажу Віці. Потім питаю у Макса: — Ти можеш його запросити до нас? 

— Чому ні, цілком, — Макс киває. — Я тільки за прилаштувати малого. І за віком вони з Вікою якраз добре підходять одне одному. Практично однолітки. Вони мають знайти спільну мову. Треба влаштувати якусь вечірку, чи що. 

Я киваю, посміхаючись йому. 

— Давай прямо сьогодні. Дід непередбачуваний. Може щось вкусити вже завтра. 

— Тоді це буде не вечірка, подвійне побачення? Вечірку ми навряд організуємо отак швидко. Але познайомити їх цілком можемо, — Макс дістає мобільний і щось гортає в ньому, а потім показує нам з Вікою фотку Сема. Він тут в Максовій спортивній машині. — Оце — мій брат, Сем. 

Вона дивиться в екран і посміхається.

— А він красунчик, — каже нарешті. — І не такий старий як ти. 

— Ну дякую за "старого", — Макс сміється. — Аню, тобі я теж здаюсь старим? Просто для справки, цікаво…

— Ну так, — Віка червоніє. — Для мене застаруватий. Певно вже і забув як це — гуляти і розважатися. 

— Аню, ми з тобою як, погано розважаємось? — він підморгує мені. Знову і знову звертається до мене. Невже йому так важлива моя думка? Чи це просто для самоствердження?

— Чудово розважаємось, — я опускаю очі і чомусь теж червонію. Згадую поцілунки, вино… І червонію ще дужче. 

Максу, схоже, подобається моя реакція. Він торкається кінчиками пальців моєї долоні, ніби читаючи мої думки. А потім подається вперед, до мого вуха, і шепоче:

— Значить, у нас буде подвійне побачення… Наше перше побачення поза домом.

Його подих обпікає шию, а губи ніби випадково торкаються вуха і я червонію ще дужче.

— А потім, після цього, продовжимо побачення вдома… Це буде особливий вечір, ось побачиш…

МАКС

Я радий, що ми з Анею підемо на побачення, хай і таким чудернацьким способом організоване. Відходжу від дівчат і дзвоню малому:

— Привіт. Де зараз і за скільки готовий бути в "Гулівері"? — питаю швидко. — Ідемо в кіно. Ти, я, Аня і її молодша двоюрідна сестра. 

— Ну давай хоч на третю годину дня, —  каже той. — Я тільки прокинувся… І що це за підстава з сестричкою? Вона хоч не страшна? 

— Вона майже копія Ані. Тобі має сподобатись. Ще молодша, трохи. Але зовсім трохи. Вам якраз буде комфортно, бо ви однолітки. 

— Ага. Копія, —  Сем бурчить щось так тихо, що я не можу розібрати. Щось типу про якусь товстунку. 

— Ну не міг же я її сфотографувати, щоб прислати тобі фотку. Але вона реально дуже схожа. І струнка. Як Аня, якщо не стрункіша, — запевняю брата.

— Ну гаразд, сходжу, заради Ані, —  видає малий. Певно щоб мене позлити. — Заїдеш за мною через дві години? 

— Добре, ми заїдемо всі разом, будь готовий, — погоджуюсь я.

Ховаю мобільний і повертаюсь до дівчат:

— Ну що, за дві години заїдемо за Семом. Виїхати треба за півтори години, вам вистачить часу приготуватися? 

— Так. Ми побігли, —  Аня смикає Віку за руку. — У мене там є косметика… Ти не уялвєш яка я рада! Нарешті вийду кудись далі нашого садка! 

Я усміхаюсь. Мені подобається, коли Аня задоволена. Хоча, вона подобається мені абсолютно різною, навіть коли злиться, або вперлась в щось. В цьому теж є щось миле.