15.

АННА

Все пройшло так добре, що я навіть здиовована. Від діда я не чекала такої адекватності, після того, що він мені творив перед весіллям. Тоді в хід йшли і шантаж, і погрози, і умовляння. Зараз він якийсь занадто спокійний як удав. 

—  Йому треба спадкоємці, —  каже Макс.

І я розумію дідів задум. Хитрий. Але одного разу я вже його обдурила. Тож хай чекає своїх спадкоємців…

Дивлюсь на Макса з під вій і чомусь уявляю, як би ми з ним справді почали робити дітей. Серце починає битися частіше. Може це не така вже і погана ідея? 

— А ти хочеш дітей? — питаю у нього, подумавши мить. 

— Ну, я не проти дітей, — він зазирає мені в очі. Здається, трохи здивований моїм запитанням, схоже, він очікував від мене якоїсь іншої реакції на його запитання. — По віку і статусу я якраз готовий стати батьком. Певно.

— А якби наш шлюб, ну був реальним, ти б від мене хотів дітей? Хлопчика чи дівчинку? Кого? — питання сипляться з мене несподівано рясно. Мені правда цікаво. 

— Можна спочатку хлопчика, ну бо спадкоємець — це зазвичай хлопчик. Він би взяв моє прізвище і продовжив рід, — Макс зупиняє машину перед своїм будинком і зазирає мені в очі, а потім торкається кінчиками пальців моєї долоні. 

У мене мурашки по шкірі. Я різко зітхаю, випускаючи повітря. 

— Що ж… Все це дуже прикольно, —  кажу йому, щоб якось позбутися збетеження, що мене охопило. — Але мені здається ще рано народжувати. Я ще навчання не закінчила. Це ти дорослий і тобі, напевно, справді час заводити дітей. Я ж ще не хочу… 

— Так, я розумію, — він киває. Здається, він очікував почути подібну відповідь. — Ходімо додому, — він прибирає свою руку з моєї, натискає на кнопку на мініпульті і ворота відчиняються. 

Я йду за ним і мовчу. Бо здається, я його розчарувала. Він що справді хоче, щоб ми завели дитину? Абсурд який. Ми навіть не знаємо одне одного, як слід! Те, що мені приємно уявляти Макса батьком моїх дітей, зовсім не значить, що він дійсно буде таким, як я його уявляю. 

— Знаєш, що я подумала? — кажу йому в спину. 

— Що? — він озирається і знову зазирає мені в очі. Тепер я не можу прочитати, що він зараз думає. 

— Що дід не такий вже і страшний. Зрозумів напевно, шо по його не буде, —  мене ця думка справді дуже веселить. — Тож ми можемо поступово завершувати цей цирк зі шлюбом! Я тобі дуже вдячна, за все, що ти зробив. 

— Можливо, ти маєш рацію, — він киває. Його обличчя все так само непроникне. І говорить якось так відсторонено і рівно, що мене це знову чіпляє. НІби голку хтось встромляє в сонячне сплетіння. Але я намагаюсь не показувати свого розчарування. Що ж, він теж має право втомитися від цієї вистави. Проте не подавав виду. І я безмежно вдячна йому за це. Він позбавив мене того нареченого. Дід навіть не заїкнувся про нього знову. Хіба це не прекрасно? Напевно, сімʼя Макса достатньо багата, раз дід визнав їх рівнею. 

— Все затяглось, —  кажу я. — Ми  і так витратили чимало часу. Але тепер ти можеш бути вільним від мене як тягаря… Чим я можу тобі віддячити,Максе? Хочеш вечерю приготую? Цього разу спробую не запіканку і не пожежу, — намагаюсь усміхнутися.  

Він якийсь час дивиться на мене. Нічого не говорить. Вперше бачу його таким замисленим, як зараз.

— Було дещо, про що я хотів тебе попросити. Але тепер навіть не знаю, чи варто, — каже він врешті-решт…

МАКС

Мені чомусь так неприємно від цих її слів про те, що все "затяглось". Ну, я мав розуміти, що Аня сприймає наш шлюб, як порятунок. І тепер, коли рятувати її вже не треба, то і шлюб цей не треба. Але все ж я сподівався, що вона теж привʼязалась до мене. А це її бажання якнайшвидше звільнитися бʼє під дих. Я ледь тримаю себе в руках. Не думав, що це настільки вибʼє мене з колії. 

В голову приходить тільки одна дурна ідея. Мені треба трохи більше часу, щоб вона привʼязалась до мене і щоб не хотіла йти. І цю ідею можна реалізувати…

Тоді я і озвучую те, що озвучую, кажу не прямо, хочу спочатку побачити її реакцію.

— Звісно, я готова тобі допогти в будь-чому! — з ентузіазмом відповідає Аня. — Якщо це в моїх силах, авжеж. 

— До мого батька за два тижні приїжджають іноземні партнери. І він запросив нас із тобою. Я хотів сказати це після нашої зустрічі з твоїми батьками і попросити тебе ще трохи пограти мою дружину. Батько побачить, що я тепер став серйознішим, одружився і все таке. Тепер він зможе більше довіряти мені серйозні справи, — так, придумував я це все на ходу, але мені треба було змусити її залишитися. Не йти зараз… І, здається, справа була не тільки в тому, що я обіцяв батькові. 

— Два тижні? — вона на мить замислюється. — Ну гаразд, я звісно тобі допоможу! — потім поривчасто підходить і чмокає мене в щоку. — Ти такий класний! А мені зовсім не важко. 

— Добре, — киваю. — Дякую, Аню. 

Хочеться зараз стерти цю межу "гри". Поцілувати її, обійняти. Але не можна. Не зараз. Я маю діяти обережно… Поступово змусити її саму захотіти залишитись. Це цілком можливо.

Все, що дозволяю собі, так це знову взяти її за руку і ступити на крок ближче. Все ж, мене веде від її близькості. Так було від самого початку.