14.

АННА

Я нервую. Все ж добровільно повертатися в дідовий будинок — це вчинок, який потребує залізних нервів. А їх у мене не так щоб багато. 

Макс намагається мене всіляко підбадьорювати.

— Все буде добре, ось побачиш, — він торкається долонею мого плеча. — Вони мають зрозуміти, що тепер у тебе є чоловік, і що далі вони не зможуть тебе контролювати. 

Я сподіваюсь, що він має рацію. Все ж він вже розібрався в тому, хто моя рідня. І якщо продовжує їх не боятися, то, значить, має для цього підстави. 

Дивлюсь на нього іншими очима. Я про нього мало знаю. А що, якщо він такий самий бандит, як і мій дід? 

Ми саме сідаємо в машину. Я повертаюсь до Макса:

— Так чим займається твоя родина? — питаю у нього. — мені треба знати, дід може влаштувати допит. 

— Страховий бізнес. Нудятина. Власне, тому я твою родину, можна сказати, трохи знаю. Вони доволі відомі в цій сфері, їхня компанія. Ну, це ж і на краще, хіба ні? — він усміхається. — Будуть спільні теми для розмов.

Чомусь під серцем пробігає холодок. Якесь таке неприємне відчуття…

— А може ти не випадково був у нас під будинком? — питаю ніби жартома. Хоча в мене якісь такі підозри. Сама не розумію чому. Напевно життя в діловому будинок отруїло і мене. 

— Ну сама подумай, звідки я міг знати, що з того будинку вийде красуня в весільній сукні? Це ж нереально, — він знизує плечима. — Наша зустріч під парканом — чиста випадковість.

— Та так, випадковість…

Слідкую за дорогою. Якось вона дуже швидко закінчується. Ми коли їхали після одруження, ніби шлях тривав довше. Виявляється, Макс і мій дід — ще й майже сусіди. Не дивно, що мама так запросто до нас приходила. 

— Скажи, що ти не знав, хто тут живе? — киваю на високий кований паркан. 

— Та я не звертаю уваги на подібне. Я ж кажу, от навіть найближчих сусідів не знаю. Тільки їхніх собак, — знову усміхається. 

Я тамую подих і несвідомо тягну долоню до Макса. Зараз ми рушаємо в пащу крокодила і мені потрібна його підтримка.

Він переплітає наші пальці, а коли ми заходимо в будинок, нас вже зустрічає дід та моя мама: 

— Ну нарешті! — каже мама, одразу сплескуючи долонями. 

Я дивлюсь на діда. Він у нас високий, з густою сивою чуприною і такими ж майже білими бровами, які нависають над очима, додаючи йому грізності. Намагаюсь розібратися з виразом його очей. Він супиться. Несхвально дивиться то на мене, то на Макса.

— Фелікс, — нарешті видає, простягаючи руку Максу. — Просто Фелікс. 

— Макс, — Макс потискає йому долоню. — Дуже приємно нарешті нормально познайомитись. Пробачте, що отак забрав Аню… Але нас звела сама доля. І я радий, що все так трапилось.

— Маріє, — дід звертається до мами. — Забери Анну, я хочу поговорити з її чоловіком…

— Ні! — різко кажу я, стискаючи Максову долоню. 

— Аню, все буде добре, — він подається вперед і чмокає мене в щоку. — Я піду поговорю. Мені не складно.

— Хай каже все при мені, — не погоджуюсь я. Я боюсь, що дід почне його залякування чи шантажувати. 

— Чоловічі розмови не для вух жінок, — насуплюється дід. — Іди з матірʼю, нічого я твоєму Максові не зроблю, обіцяю. Чи ти не віриш моєму слову? 

Я хитаю головою. Авжеж, я йому не вірю. 

— Ходімо нагору, я хочу тобі щось дати, — каже мама. Чомусь мені здається, що я зверху вже не повернусь до Макса…

МАКС

…— Я все це розумію, — я киваю. Фелікс по суті нічого нового мені не каже, але, як і батько, вважає, що йому все треба контролювати. Я ж не збираюсь йти просто за їхнім планом, хочеться інакше. Так, це поза планом, але з Анею хочеться не такого. Не просто клепати спадкоємця заради надійності договірного шлюбу. — Ми працюємо в цьому напрямку, просування є. 

— Я бачив, — певно, натякає на той момент, коли Аня торкала мене за руку і боялася відпустити. — Але не загравайся.

— Хіба комусь погано від того, що шлюб буде практично реальний? — я практично зізнаюсь Феліксу в своїх планах. — Це буде надійніше. Якщо ми зійдемось природньо. 

— Природньо було б, якби ви познайомились рік тому, але Марія теж вперта, і не везла Анну до нас, все хотіла, щоб вона отримала освіту. А зараз час підтискає. На реверанси його вже немає. 

— Все буде, як треба. І надійно, ось побачите, — запевняю Фелікса. — Давайте покличемо Аню, думаю, вона дійсно переживає. Вона ж не в курсі… нюансів. І дійсно боїться, що ви можете мене покалічити, або щось подібне. 

Фелікс пише щось в телефоні, а за кілька хвилин у вітальню вбігає Анна, Марія ледве встигає за нею.

Аня схвильовано дивиться то на мене, то на Фелікса. 

— Ми все обговорили. Я сказав, що ми з тобою серйозні щодо нашого шлюбу, правда? — я беру її за руку і зазираю в очі. 

— Дуже серйозні, — киває, приискаючись до мене. — То дідусь не проти? 

Знала б вона, що її дід і мій батько палко бажають від нас спадкоємців, то не була б така задоволена і щаслива.