12.

Макс

Наступного дня на роботі всі мої думки про Анну. Все ж, я запав на неї. Є в ній щось таке, що притягує мене, мов магнітом. Ця її ніжність, невинність та наївність, а ще — бажання захистити мене. 

Батько заходить в кабінет без стуку. Як і завжди. Він все ще вважає, що все що тут є, належить виключно йому. 

— Ти вже консумував шлюб? — питає, сідючи на диван. 

— Я хочу, щоб ми з Анною дізнались ближче одне одного. Вона ще ніколи з чоловіком не була. 

— У вас попереду все життя, щоб пізнавати одне одного, —  відповідає похмуро. — Час не терпить, Максе. Я думав, ти розумієш всю серйозність. 

— Ми не в якомусь середньовіччі. Яка різниця? Буде все, коли прийде час, — кажу трохи роздратовано. 

— Різниця в Феліксі і його баблі! Ти думаєш, наша родина одна така розумна? Тільки ми хочемо породичатися з Лисом? Охочих чимало, а у нього лише неповнолітня внука в запасі. З Анною нам пощастило, ти маєш зробити їй дитину якнайшвидше, щоб ми отримали все. 

Не хочеться мені так з Анною. Певно, я дійсно швидко привʼязався до цієї дівчини. Але батько так просто не відчепиться.

— Я все зроблю, але не прямо зараз, — кажу твердо. 

Батько підходть до бару і наливає собі тонік, а потім і джин туди додає. Кидає лід. Дивиться то на келих то на мене. 

— Я розумію, ти не хочеш її налаштовувати проти себе, — каже нарешті. — Але зрозумій, ходять чутки по місту… Що вона справді втекла. І дехто… Сам знаєш, хто, вже пообіцяв винагороду за її тіло... Ну не зовсім тіло, — виправляється. — Звісно, вона всім треба жива. Але там з нею панькатися точно ніхто не буде, якщо отримає. 

— У мене вона в безпеці. Ніхто не зможе зачепити її там, — відповідаю впевнено. 

— І що, ти замкнеш її в будинку? Її навпаки треба вивести в люди, показати, що вона з нами. Щоб вгамувати ворогів. 

— Може, ти і маєш рацію, — киваю. — Добре, давай покажемо її з нами. 

Я дійсно не хочу, щоб хтось іще ліз до Анни, я вже вважаю її своєю. Хочу, щоб вона була зі мною. Так, це дещо власницькі почуття, але я нічого не можу з ними зробити. 

— Скільки часу тобі треба на твою комедію? — батько відпиває з склянки, і ставить її на скляний столик.

— До місяця. Я думаю, що за цей час ми достатньо зблизимось, щоб все було природньо. 

— Два тижні. На більше Фелікс не погодиться, мені ще треба домовитися з ним, щоб він не зіпсував усе. План є, але ти знаєш його, впертий і прями часом через міру. 

— Ти ж розумієш, що жінки не вагітніють по годиннику? — перепитую. — Може ж і не вийти одразу з першого місяця. 

— Ти хоч в ліжко її затягни для початку, — неприємно чути ці слова. Батько говорить про Анну так, ніби вона річ. В цю мить вони з Ольгою дуже схожі. 

— Все ж, це моя дружина, не кажи про неї так, — все ж розставляю рамки. 

— Вона твоя дружина, бо ми всі так вирішили, — він дивиться грізно. — Не буде результату і Фелікс продасть її кому вигідніше. Він не підписує основний контракт — перестраховується. 

— Не бійся, я не віддам її, — зітхаю. Це правда. Я не хочу віддавати Анну комусь. Хочу, щоб вона була зі мною. Я дійсно хочу цього. 

— Отже будемо думати, як вивести її в люди з нами, — він йде до дверей. — І так, щоб ти не став її ворогом…

 Може, мені сказати їй правду… Щоб це все не було для неї шоком? Або почекати ще трохи. Щоб ми зблизились сильніше… Вичекати хороший, вдалий момент… Але зараз Ані точно рано казати правду.

— Щодо виведення в люди в мене є одна ідея… 

АННА

Сьогодні я вирішую не експериментувати з вечерею, і приготувати вже те, чого навчилась з Максом. Виходить чомусь не так смачно, ніж коли він все контролював. Спагетті якісь геть розварилися, більше схожі на суцільну масу з тіста, зате вдались креветки… Думаю, можу собою пишатися. 

Коли відчиняються вхідні двері, я кваплюсь похвалитися перед Максом успіхами. Насправді мені дуже нудно самій в домі, навіть Сем не заглянув. Тож Макса я ледве дочекалась. Але він не сам. 

Бачу за його спиною свою маму. 

— Я приготувала вечерю, — кажу і осікаюсь. 

— Вечерю? Ти? — мама здивовано здіймає брови. — Хочу це скуштувати!  

— Я теж хочу, — Макс усміхається. — Ніби пахне смачно, — і підморгує мені. Певно, згадав той раз, коли прийшов на запах гарі. Чомусь згадую його оголеного і стає важче дихати. 

— Тоді до столу всі? — на маму дивлюсь насторожено. — Мамо, тебе хоч не бачили, я кти сюди йшла?  

— Ні! Ти що! Я ж кажу, я до вас типу "до психолога" ото їжджу, — тараторить та.

— Але навіщо? Ти ж знаєш, що зі мною все гаразд, навіщо ти приїхала знову? — не скажу, що у мене погана мама. Ми не надто близькі були в моє дитинство, вон абільше уваги приділяла татові. Але він того заслуговував. Тато у мене був найкращим у світі. Якби він був живий, я б ніколи не опинилась в цій ситуації… 

— Аню, ну як навіщо?! — дивується вона. — Ти — моя донька. Ти надто швидко поміняла всі плани… По-твоєму, я не можу цікавитись твоїм життям?