8.

МАКС

Я не очікую від себе такої гострої реакції на взаємодію цих двох. Спочатку вона гладить його плечі, потім він хоче мацати її груди, офігів, не інакше. Буравлю брата поглядом і той врешті-решт встає з лавки. 

— Добре, піду, — киває. Поводиться якось дивно, не в своєму стилі. Але я все одно роздратований. Більше нічого не кажу, тільки проводжу його поглядом. 

Коли ми з Анною залишаємось удвох, я питаю:

— І що ви тут робили? — намагаюсь, щоб голос звучав нейтрально, а не як претензія.

— Твій брат мені булочки привіз, —  каже вона. — Чесно сказати, це була гарна ідея. Бо я не те щоб уміла куховарити… І побоялась спалити твою кухню… А їсти вже хотілось. 

— Булочок, значить, — знову насуплююсь. Брат задумав якусь свою гру? Ну ні, я не дам йому робити що йому хочеться, так не буде. 

— Ти так завівся, ніби справжній ревнивий чоловік, —  хмикає Анна. — Заспокойся. Будеш булочку? Тут ще дві. Одну, так і бути, пожертвую тобі. Задобрю дракона…

Я думаю, що зараз хотів би спробувати її булочки. Інші. На мить зависаю поглядом якраз на них, булочках. Її булочках. Анна ловить цей погляд і червоніє.

— У вас це сімейне? Так дивно на мене дивитися? Скажи чесно, я десь ще кремом забруднилась? 

Фантазія підкидає картинки, які точно не підходять для даної ситуації та контексту. Крем, Анна…

— Ага, — киваю, зазираючи їй в очі. — Причому, так далеко, навіть не знаю, як ти примудрилась…

— Де? — вона збентежено проводить рукою по свой щоці. А я знову залипаю. Є щось в цій її невинності. 

Подаюсь вперед, до її вуха і шепочу: 

— Тут, — а за мить торкаюсь губами мочки. Знаю, що це дуже чутлива точка. 

Анна завмирає, тільки груди судомно сіпнулись у спробі вдихнути. 

— Можна було просто витерти, —  каже вона. Голос звучить нижче, як муркотіння кішки. — Навіть не знаю, як так вийшло… 

Ніяк. Не було там ніякого крему. Я просто хотів це зробити, але їй це знати не треба. Хочеться чогось більшого. Але Анна така Анна… Треба щось придумати. І тут в голову приходить одна ідея…

— Знаєш, я ж сьогодні дізнався багато чого про твого судженого. 

— Правда? — зазирає мені в очі з цікавістю. — Ну? Розкажи вже, хто він? Що там в місті гудять? Я намагалась знайти щось в інтернеті, але дід все зам’яв. 

— Ні, просто так нічого не розкажу, — хитаю пальцем перед її обличчям. — Давай зіграємо в гру. Щось типу "Правда або дія, але не зовсім така… Я буду завжди казати правду, а ти — робити дію. 

— Макс! Так не чесно! — надуває губки. — Хіба не можна просто мені все розповісти? 

— Ну я старався, все дізнався, могла б і зробити мені приємне. Я ж для тебе старався, — намагаюсь тримати серйозне обличчя, хоча хочеться усміхнутись.

Анна зітхає. Йде до плетеного крісла, яке стоїть біля маленького столику, сідає туди і тягнеться за булочкою. Знову замислено її кусає. Облизує губки, коли цукрова пудра прилипає до них. 

— Ну добре, —  каже нарешті. — Якщо вже так закортіло гратися, давай зіграємо. Але не загадуй щось дурне, типу кукурікати під столом. Я цього робити точно не збираюсь! 

— Обіцяю, нічого дурного, — я усміхаюсь. — То що, почнемо гру? Отже, одне питання даю тобі авансом. А потім, після моєї відповіді, з тебе дія, яку загадаю я.

— Гаразд. Хто він? — пильно дивиться мені в очі. 

АННА

Чекаю відповідь Макса затамувавши подих. Ну ж бо розкаи мені те, що я не знаю! Я не розумію, чому дід не познайомив мене з тим нареченим, але здалося, що рішення видати мене заміж він прийняв швидко. 

— Багатій. Ну це я вже казав. І ніби нормальної зовнішності, навіть пуза пивного нема, хоч йому і за тридцять. Але кажуть, у нього є дивне хобі, — відповідає Макс. — Дуже дивне…

— Яке хобі? — питаю нетерпляче, але Макс усміхається і хитає головою:

— Це вже буде друге питання, перш ніж поставити його, ти спочатку маєш відповісти на моє. Або виконати якусь дію, — він трохи схиляє голову на бік. — То що, правда або дія? 

— Давай дію, —  кажу я. Чисто заради експерименту, щоб побачити наскільки дурнуваті будуть його пропозиції. 

— Тільки ж не виконувати дію не можна. Хто не виконає, матиме пройти вулицею без білизни, — раптом говорить Макс.

— Це ще що за добровільно-примусовий ексгібіціонізм? — я сміюсь. 

— Забув сказати. Але це таке покарання. Можна у дворі, але важливо, щоб не в будинку. 

— У дворі можна. Бо я вже подумала, що ти перехожих хочеш втягнути в ці розваги. 

— Ну, я не хотів би, щоб хтось дивився на тебе на вулиці, — каже Макс.

— Ти хочеш сказати, що я мала б бути не тільки без білизни а і без верхнього одягу? Та ти збоченець! — я плескаю його по долоні. 

— Це просто для азарту, — він хитає головою. — Виконуй всі дії, і до цього не дійде. Добре, я придумав дію, — раптом він усміхається і якось так дивиться на мене, що у мене перехоплює подих. — Поцілуєш мене?