7.

МАКС

Вона все ж відчуває якийсь підвох, раз втікає. А може дійсно хоче "захистити" мене. Це навіть могло б бути мило, якби не було так по-дурному. І тим не менш, я усміхаюсь, коли думаю про те, що вона могла зробити все це частково заради мого "порятунку".

Вона дуже мила в цих спробах допомогти і врятувати. І, чого вже гріха таїти, дуже навіть спокуслива без футболки. Хоча і в моїй футболці вона теж спокуслива. 

Коли ми заходимо до будинку, я кажу:

— Аню, слухай… — я потираю шию. — Якщо ти хочеш піти — ти можеш піти. Може, ти передумала? Чи не довіряєш мені? Ти ж тут не якась бранка. Ти можеш виходити через хвірку. Так набагато безпечніше, ніж через паркан, де собаки. 

— Я незбиралась тікати через паркан! — каже, червоніючи. Вперта. — Я вже пояснила, що  я там робила. Але правда, моє перебування тут може створити тобі неприємності. Вчора я якось на емоціях не думала, що роблю. А зараз мов протверезіла і починаю усвідомлювати наслідки… 

— Мені навпаки дуже приємно, — я усміхаюсь. — Правда. Невже тобі самій не цікаво і не весело поруч зі мною? Це ж справжня пригода — вийти за незнайомця, хіба ні? 

— Весело, —  погоджується вона. — Але моє життя не атракціон. Давай подумаємо, як мені швидко зникнути з міста? Так буде краще для всіх. Повір. 

— От навіть не знаю, чи буде так дійсно краще, Аню, — я хитаю головою. — Твоя мама вже в курсі, що ти тут. А якщо ти зникнеш і твій дід дізнається, то він в усьому звинуватить мене. Ти ж сама казала, що він небезпечний і все таке… 

— Ми можемо поїхати кудись разом, —  вона закушує губку. А я відчуваю, що в горлі стає сухо від цього видовища. — Весільна подорож! 

— Пробач мила, але все ж у мене дуже багато роботи, — я зітхаю. — Хоча я залюбки кудись би злітав з тобою..

Це правда. Я дійсно вже подумки уявляю, як міг би полетіти з нею на якийсь острів, кудись далеко, до океану. Певно, в купальнику вона виглядає просто божественно. 

Вона виглядає розчарованою і похнюпленою. 

— Отже я маю планувати свій порятунок сама! — каже нарешті. — Ти мені і так забагато допоміг, Максе. Я дійсно хочу забагато від тебе. 

— Хіба тобі погано тут? — я зазираю їй в очі. — Ти можеш робити все те, що робила б. У тебе практично повна свобода. Думаю, набагато більша, ніж була б, якби ти лишилась у діда.

— Це ти так думаєш! — вона сідає на диван і дивиться кудись повз мене. — Я вчилась на юриста, мені ще три курси вчитися. Але дід наполіг забрати документи з універу і перевестись сюди. 

— Ми можемо поновити твоє навчання тут, чому ні, — придумую на ходу. А що, якщо вона так хоче вчитись, хай вчиться. Буде більше зайнята, я матиму більше часу… 

— Ми можемо все при умові, якщо дід тебе не приб’є! — зло обіймає подушку. — Або мене не викраде той наречений, якому так треба ввійти в дідовий сімейний бізнес. 

— Та не прибʼє, я ж теж не ликом шитий, — я знову усміхаюсь. Долонею тягнусь до її волосся, легенько торкаюсь його. Хочеться торкатись її більш відверто. І таки хочеться консумації шлюбу, хоч я і казав, що жартував. — Дочекайся на мене, не втікай будь ласка, інакше я буду переживати за тебе. 

Вона нарешті дивиться мені в очі. Знову довірливо. І киває.

— Але обіцяй, що ми з тобою придумаємо вихід, гаразд? Ти вже знаєш моє прізвище, дізнайся все про мого нареченого. Я маю знати, що від нього чекати…

— Так, — я серйозно киваю. — Обіцяю, що я все дізнаюсь і розповім тобі.

Не знаю, як примудряюсь триматись і не усміхатись при цьому. Думаю, що ж такого цікавого розповісти про її "нареченого" ввечері… Це має бути весело…

АННА

Все ж як би не було чудово в домі Макса, та я почуваюсь тут бранкою. При чому, добровільною. Бо можу вийти на вулицю в будь-який момент, але не наважуюсь. Максимум — посидіти в саду. 

Цим і займаюсь. А це дуже нудно. Я б краще поїхала на пляж, позасмагала біля моря. Але залишається лише ловити скупий морський бриз, який долітає сюди. 

Тож коли чую, що до мене хтось наближається, видихаю з полегшенням. Нарешті Макс повернувся. 

— Ти швидко! — кажу я, не обертаючись. 

— Привіт, пробач, ти певно чекала Макса, — чую з-за спини знайомий голос. 

— Ой! Привіт! — я обертаюсь і бачу Сема. Волосся скуйовджене, очі хитро примружені. — А ти що тут робиш? Ти ж ніби не тут живеш. 

— Та от, побачив булочки, — простягає мені коробку з духмяними, ще гарячими солодкими булочками. — І згадав про тебе. 

— Це дуже мило, —  я з насолодою вдихаю аромат випічки. І ковтаю слинку. З цими всіма переживаннями я забула поснідати, та і обідати не збиралась. — У мене лимонад є. Десь в холодильнику. Будеш? 

— Може, трохи шампанського? — знову усміхається. 

— А ти повнолітній пити шампанське? — з підозрою дивлюсь на нього. І не витримую, беру булочку, щоб відкусити шматок. Мммм, смакота. 

Він якось уважно дивиться на мої губи, немов загіпнотизований.

— Ага, шампанське можна, ми однолітки.