6.

МАКС

Мені дуже весело. Реально, я давно так не веселився, як за ці два дні. Уявляю, в якому шоці були гості. Особливо, мої родичі. А її дід? Той певно рвав і метав би якби я не попередив його, що все під контролем, хай і не зовсім за планом. 

— Що йому станеться, тому нареченому, —  відмахується Анна. — Він мене не бачив жодного разу, тож навряд чи його серце розбилось. 

— І то правда, — киваю. 

— Ну він погрожував судом, — каже мама. — Тож, доню, сиди в Макса, сподіваюсь він зможе тебе захистити. Бо розлучення, поки дітей немає можуть і примусове влаштувати. 

— Ого, судом? — кажу здивовано. Мене дійсно все це забавляє. — Щодо дітей, ну, тут вже від Анни залежить. Мені вона подобається. Можна і дітей, — кажу безтурботно.

— Що? — Анна бентежиться. Робить вигляд, що пильно роздивляється кавову гущу в своїй чашці. — Ти не сказав мамі, що наш шлюб фіктивний?

— Та сказав,  — киваю. — Все сказав… Але реально, раптом ми сподобаємось одне одному, що тут такого? 

— Ти вже знаєш, хто я! І яка моя сімʼя, — вона сердиться. — Ти думаєш, все це жарти? Та дід як знайде тебе то влаштує купу неприємностей!

— Ну так, може я не такий крутий, як твій дід чи той твій наречений, — легко погоджуюсь. — Не такий багатій. Хоча гроші у мене все одно водяться, сама бачиш. Але хіба за гроші і вплив люди починають одне одному подобатись?

— Справа не в грошах! А в дідових методах ведення бізнесу, —  злиться Анна ще більше. Чому вона така роздратована я не втямлю. — Мамо, ну хоч ти йому скажи!

— А що казати? Я не знаю, як мій батько веде бізнес, я туди ніколи не лізла, це чоловічі справи, —  відповідає жінка. Мені подобається, як вона грає свою роль в цій маленькій виставі, все йде так, як треба.

— Та бізнес і бізнес, веде і веде, до чого тут я? — тут же підіграю я. 

— Здається, лише одна я переживаю, що тобі вибухівку підкладуть в машину, —  каже Анна, втративши свій запал. 

— Аню, у мене є охорона, вони все перевіряють, — відповідаю правду. 

— Доню, що ти таке кажеш! — сплескує долонями Марія. — Твій дідусь давно не підриває людей лише за те, що вони перейшли йому дорогу. Часи бандитських розбірок минули, залишились в минулому столітті. Не лякай Макса, і сама не накручуй себе. Максимум, що він може зробити — це повернути тебе додому і визнати ваш шлюб недійсним. І то, якщо той твій наречений захоче після такого сорому знову з тобою одружуватися. 

— А може не захотіти? — з нотками надії питає Анна. 

— Ну, якщо це бізнесові нюанси, я думаю, він не відмовиться, навіть після цього сорому.

Марія надовго у нас не затримується. Після кави я проводжаю її до порогу. 

— Вона змириться, —  каже теща. — Я ж бачу, як вона за тебе переживає, турбується. 

— Все буде добре. Я теж відчуваю це. Передавайте привіт батькові!

— Він не в захваті від усього цього, —  Марія зітхає. — Але мені головне, щоб Анна була щасливою. 

Зачиняю двері та іду назад до Анни. Варто заспокоїти її. Бо вона справді розпереживалась через цей візит. Я знаю, що її дід за людина. Сам би переживав за дурня, який став йому поперек горлянки. Турбота Анни раптом здається мені дуже приємною. Від неї такі відчуття, мов сонячні промені торкаються шкіри. Це щось нове. Бо про мене мало піклувались. Матері не стало рано, а мачуха більше займалась Семом, що цілком логічно. 

Заходжу на кухню, та Анни там немає. Тільки на столі щось схоже на записку — на серветці кавою виведене сердечко. 

АННА

Не вірю їм. Мамі не вірю. Вона не піде проти діда. Макс дарма їй все розповів. Вже за пару годин тут будуть дідові люди. Хтось постраждає в цій сутичці. І все чере змене. 

Єдиний спосіб захистити Макса — знову тікати. Бо він, схоже, зовсім не розсудливий. Ну хоча, чому  ядивуюсь! Я бачила його брата. Навряд чи Макс сильно відрізняється характером. Два шалапаї. 

Я кидаю йому записку, щоб не думав, що я йому не вдячна. Все ж він дуже милий, а ми чудово провели минулий вечір. Принаймні, ту частину, яку я памятаю. Я давно не була такою безтурботною, як поруч з ним. 

А потім не роздумуючи вибігаю через задні двері в сад. Сьогодні на мені вже не весільна сукня. Отже загубитися між туристів буде доволі легко. 

Біда лише в тому, що я не знаю, де в цьому саду вихід. Стою на порозі якийсь час, скануючи паркани. І розумію, що хвірки тут немає. Доведеться лізти через паркан до сусідів. 

Підбігаю туди, і не роздумуючи починаю дертися нагору. Огорожа з сітки, але обсажена кущами, що створює ілюзію живого паркану.  Але варто мені наблизитись верхівки огорожі, як за нею починає гучно гавкати пес. Чорт! Я з переляку втрачаю рівновагу. Ще і футболка зачепилась за гілку. 

— Аню! Обережно! — не знаю, звідки зʼявляється Макс, але я опиняюсь у його обіймах, у нього на руках. Ми знову дуже близько.

І ще я без футболки. Та з тріском залишається висіти на кущі. 

Його погляд опускається з мого обличчя нижче. Він дивиться туди, як заворожений. 

Я червонію і блідну одночасно, намагаючись прикрити руками груди. За спиною надсадно гавкає собака, але всі звуки я чую тепер погано.