5.

МАКС

Я не відводжу від неї погляду. Добре, що вона трохи пʼяна. За нею цікаво спостерігати. Відпиваю ще просеко, на мене, зрозуміло, воно не діє. Ставлю його на столик. Але коли вона наближається і робить якийсь спокусливий плавний рух, помічаю, що вона втрачає рівновагу. Мені достатньо виставити руки вперед і ось Анна вже сидить у мене на колінах. Ми знову шалено близько. Я відчуваю легкий аромат її парфумів чи може то просто її природній запах... Серце знову збивається з ритму. Багато різних думок приходять в голову. Але вона просто дівчинка…

Шумно видихаю повітря:

— Якби не знав, що ти незаймана, подумав би, що професійна спокусниця. 

— Ха! Я ходила на балет! — каже Анна. — В другому класі. Але майстерність не проп’єш!

Цей веселий самовпевнений тон і її слова трохи розряджають атмосферу. Дійсно, що з неї взяти, дівчисько ще. Не інакше.

— Балерині треба йти спати. А то голова буде завтра боліти. 

— Угу, — довірливо притискається до моїх грудей. — Спатки хочеться, правда, а ти так смачно пахнеш і мʼякенький…

Я відчуваю її тіло так близько.. Чорт. Це точно якісь витончені тортури. Що як мені її підіслали? Може це таке випробування для мене? 

— Ти теж дуже смачно пахнеш, — все ж торкаюсь губами ніжної шкіри, але ніби ненавмисно, роблю вигляд, що ненавмисно. 

— Ммм, —  її очі заплющуються. А голова ніби навмисно відкидається, щоб було зручніше поцілувати…

Бляха, та звідки ж ти взялась така гаряча…

Підриваюсь з дивану і таки несу її до сходів. Серце калатає, як скажене. Вона щось муркоче мені на вухо і гладить потилицю маленькою долонькою. По хребту розбігаються мурахи від цих дотиків. 

Я, може, буду жалкувати про це… Але подумаю про це вже завтра…

Губами знову ковзаю по шиї, ми якраз доходимо до моєї спальні, я штовхаю двері ногою. Кладу Анну на ліжко і хочу зазирнути їй в очі, але…

Вона розкидається зірочкою. Руки в різні боки, обличчя розслабляється, ледь помітно всміхаючись. А потім… Анна робить вдих і хропе. 

Такого облому в мене в житті ще не було. Ну правда… Я на мить гублюсь, але врешті-решт йду зі спальні. Не можу навіть думати про те, щоб залишитися з нею поруч на ніч. Завелика спокуса. Я ж точно не зможу тут спати… 

***

Прокидаюсь я вже коли сонце яскраво світить у вікно. Точно, я залишив її в своїй спальні. Ну, добре, що у мене не було ніяких справ на день після шлюбної ночі.

Певно, треба взяти мобільний. Він у вітальні, на столі.

Спускаюсь униз і чую, що хтось вже є на кухні. А так як я живу сам і тільки інколи до мене приходить прибиральниця і іноді здійснює набіг Сем, ця "хтось" це має бути моя дружина… 

Заходжу на кухню і дійсно бачу її. Анна п’є воду, спершись на стільницю. Волосся сплутане, погляд задумливий. 

— Макс? — питає, побачивши мене замість вітань. — А що вчора було? Я прокинулась у іншій спальні… Це ж твоя кімната? 

Схоже, вона нічого не памʼятає. Я ледь помітно усміхаюсь. 

— Ну як же не памʼятаєш, — кажу загадковим тоном, підходячи ближче до неї і торкаючись долонею її талії. — Спочатку ми танцювали… — шепочу на вухо.

— Так, я це памятаю. Але як я опинилась в твоїй кімнаті — не памятаю. Так незручно. Ми ж не… ну не? 

— Ну… Ти дуже мило захропіла, коли я вклав тебе на ліжко, — я усміхаюсь.

— У тебе  в будинку часом немає опції “провалитися крізь землю”? — вона ховає обличчя в руках. — Сором який! — ловить мій погляд. — Та ти жартуєш! Я не хропіла! Я ніколи не хроплю!

— Добре, підловила, жартую, — я усміхаюсь ще ширше. — Ти просто вирубилась на дивані після того, як ледь не впала. 

— Вибач, цього більше не повториться. Це все через стрес, —  каже вона самовпевнено. 

В цю мить в двері дзвонять. А от і наша гостя. Якраз вчасно… 

АННА

— Ти когось чекаєш? — дивлюсь на Макс злякано. Хто це може бути? Хто мене тут побачить? 

— Ну, я тут декого запросив. Сподіваюсь, ти не розізлишся… Ходімо, — він йде до виходу з кухні.

Я слідую за ним. Знову свого нахабного братика покликав? Чи всю рідню зі мною знайомити? Йому ж очевидно весело від статусу одруженого. 

Але коли двері відчиняються і на порозі стоїть моя мама… В мене серце падає в п’яти. 

— Навіщо? — німіючими губами питаю я. Він мене тупо здав! Діду! Я дивлюсь за мамину спину в погуках дідових людей. 

— Це твоя мама, сказати їй правду буде правильно, — Макс хитає головою. — Вона переживала. Ну, я подзвонив їй, попросив мою людину знайти номер. Не ображайся.

— О, доню, ти в порядку! — мама кидається обіймати мене. 

— Ти привела Їх всіх? — я відсутупаю в глиб будинку, думаючи як тікати. Певно ніяк. Вже все оточено. Я в пастці! Блін, ну чому цей Макс такий тупий? 

— Кого "всіх"? Чому ти відсахуєшся? — вона картинно підносить руку до лоба. — Я так переживала за тебе! Так переживала… У мене мало не стався серцевий напад, коли наші люди сказали, що ти зникла!