2.

МАКС

#за дві години до зустрічі

Костюм сидить ідеально. Хоч я і страшенно не люблю занадто офіційний стиль, а особливо кляті краватки. Але сьогодні важливий день, сьогодні треба, щоб все було на висоті. 

Брат, мачуха, батько — всі сьогодні дістають дзвінками і повідомленнями, але я в більшості їх ігнорую. Тільки батькові відписую, що все зроблю, як треба. Він зараз усунувся від більшості справ, але звичка все контролювати залишилась.

Коли брат дзвонить в черговий раз, все ж беру слухавку:

— Ну що там знову в тебе трапилось? — питаю дещо роздратовано. — Ти ж знаєш, що сьогодні я зайнятий. І ти взагалі теж. Ти маєш бути присутній.

— Я хочу взяти твою теслу, — каже Сем. 

— Орендуй якусь беху, дешевше буде, якщо в стовп вріжешся, — усміхаюсь. Брат водити вміє, але прав ще нема. На теслі точно йому не варто їздити.

— Ти ж чудово знаєш, що мені в оренду ніхто не дасть, а з маман я їхати не хочу! Це не солідно, і вона буде читати свої нудні проповіді, — не здається Сем. — Тим більше, що я з тринадцяти років за кермом. Обіцяю, не зроблю твоїй тачці нічого. Жодної подряпинки! Зате дівки аж пищатимуть! 

— Тільки дівки тебе і цікавлять, краще ти б про навчання так думав, про універ, — хмикаю. 

— Ти зануда, як батько. Себе згадай в мої роки, про що ти ще думав? 

— Добре. Можеш взяти, але якщо хоч одна подряпинка буде, тобі перепаде на горіхи, малий. 

— Пробачаю тобі “малого”, —  радісно вигукує Сем. — Побачимось на святкуванні. 

— Так, побачимось, — відбиваю виклик.

Треба все перевірити. Головне не забути документи…

Дорога до місця проходить без якихось особливих проблем. Заторів немає, я приїжджаю навіть раніше, але коли вже майже на місці, бачу кортеж біля будинку. Тут я не проїду. Треба обʼїхати.

Вирішую так і зробити, розвертаю машину, але коли доїжджаю до цього ж будинку з іншого боку, бачу цікаву картину: дівчина в весільній сукні йде вздовж дороги разом із валізою. 

Як цікаво…

***

— А що? Допомогти дівчині в біді це цілком цікава пригода. Тоді дзвоню в РАЦС? — я дивлюсь на неї. Мені цікава її реакція. 

Анна кусає губи. Вона збентежена і видно, що роздумує, чи варто в таку авантюру пускатися з незнайомцем. Ніжна така, зовсім юна. Викликає бажання її захистити. 

— Дзвони, —  видихає нарешті і довірливо дивиться мені в очі. — Краще так, ніж за того шкарбуна виходити. Але ж ти не будеш приставати до мене з виконанням подружніх обов'язків? 

Я киваю і дістаю мобільний, а потім дзвоню за необхідним номером:

— Привіт. Можеш зараз підʼїхати на офіс? З усіма своїми папірцями. Треба мене розписати з однією дівчиною, але без всього цього пафосу, — кажу впевнено, моя людина зрозуміє, що все пішло трохи не так, і мої плани дещо змінились. Все має пройти добре.

Співрозмовник коротко відповідає, що все буде виконано максимально оперативно. 

— Ви не відповіли на питання, — каже Анна. 

— Ти про обовʼязки? Подружні? — уточнюю. — Нічого проти твоєї волі не буде. Обіцяю.

— Я дуже хочу вам… тобі… вірити. 

Мені подобається, як вона говорить, як дивиться. Зовсім ще дівчисько. Але мені все одно подобається. Незважаючи на всі обставини, думаю, мені, можливо, навіть пощастило, і я урвав щасливий білет. 

— Куди ми їдемо? — питає вона. — Я лише зараз подумала, що у мене може не бути документів. Не памʼятаю, що я кинула у валізку. Дід, здається, відібрав мій паспорт, — діду хочеться дати в пику.  Завжди можна знайти цивілізований компроміс, а не діяти напролом, як він. 

— На мою роботу. Туди підʼїде людина, все буде добре, — запевняю Анну. — Вони візьмуть копії через РАЦС, тож проблем не буде. На мою людину можна покластись в цих питаннях. 

— Хто ти? — питає вона після кількох хвилин мовчання. Певно починає розуміти, що якось все дуже складно виходить. — Чим займаєшся? 

— Бізнесмен, філантроп, це не так важливо. Після розпису покажу і розкажу детально, все ж, ти будеш моєю дружиною і матимеш все знати, — я усміхаюсь. 

— Не переживай, ми не довго побудемо в шлюбі, лише до тих пір, поки я не придумаю, як втекти від родини. 

— Ага, — ледь стримую усмішку. — Дивись, ми вже майже приїхали…

АННА

Я заспокоїлась. Вже немає того тремтіння в колінах. Макс здається досить безпечним. Так, дещо дивакуватим, що так запросто вирішив одружитися, але не страшним. Я хочу йому довіряти. Та і вибору у мене немає. Або покластися на нього, або повернутися до діда. 

Другий варіант мене не влаштовує. Казала я мамі, що воззʼєднання з родиною нічого хорошого нам не принесе. Але мама переконала мене, що жити на віллі у дідуся краще, ніж виживати в мегаполісі. Після смерті тата вона просто не знала, як жити. Він всім нас забезпечував, а мама виявилась неприлаштованою для життя простої смертної. Мені теж треба було закінчувати навчання, дід же погодився його фінансувати лише за умови, що ми переїдемо жити до нього. І от що з того вийшло.