1 Анна. Заручниця долі?

Куди не глянь — всюди охорона. Мов заручниця якась. Хоча, насправді заручниця і є. Овечка, яку ведуть до вівтаря. А я навіть не бачила свого нареченого. 

Я розмазую злі сльози. Хочеться роздерти сукню. Вона, до всього, ще і незручна. А тепер ще й весільний макіяж поплив. Казала ж їм, щоб не фарбували мені очі так сильно! Але мама стояла на своєму. 

Відтоді, як я повернулася в будинок дідуся, у мене таке враження, що я — манекен. Мною крутять, як хочуть. Одягають, чіпляють прикраси і вирішують від кого я маю народити нащадків. А я задихаюсь… 

Коли ми виходимо на вулицю, радісна рідня розсаджується по машинах. 

Я все ще шукаю можливість втекти. Але дід не дурень. Він приставив до мене охорону, і ті з мене очей не зводять.

— Ви і в туалет за мною підете? — питаю роздратовано в того, що з кам'яним обличчям. Хоч би усміхнувся. Весілля ж, як-не-як. Мама он аж світиться від радості. “Доню, стерпиться, злюбиться, ти нам ще подякуєш”. Аж пересмикує від її слів. 

— Почекаємо вас тут, — каже охоронець коротко. — Скоро виїзд. Не затримуйтесь, будь ласка.

Чудово, думаю я. Ще з вечора продумувала план втечі. І туалет — це мій єдиний шанс. Поки всі метушаться і думають, як розсістися в свої лімузини, я можу непомітно втекти. Ну хоча як непомітно — наречену в сукні від кутюр видно здалеку. 

Я біжу буквально на задній двір. Наче хочу зайти в будинок з чорного входу, бо там ближче до туалету. А насправді, озираюсь і коли бачу, що тут порожньо, а охорона, напевно, спостерігає за моніторами, які показують парадний вихід, я мчу до хвіртки, що веде на сусідню вулицю. По дорозі намагаюсь стягнути фату, але та ніби намертво приліплена до мого волосся. 

І нарешті доля мені посміхається. Я вибігаю на вулицю. Тут порожньо. Якось треба позбутися цього білого непорозуміння, що на мені. Але спочатку варто хоча б втекти за квартал звідси і знайти якусь місцинку, де мене не буде видно. І ще десь тут за парканом має бути сумка з моїми речами. Я ще вчора перекинула її через паркан. Сподіваюсь, ніхто не знайшов…

Швидко йду вздовж паркану. Добре, що зсередини той обсаджений високими туями, тому мене навіть з вікон не видно. Дід не любить, коли хтось намагається зазирнути йому на подвірʼя. 

І раптом чую гул мотору. Серце буквально вистрибує з грудей. Попалась. Але пізно метатися. Проте від несправедливості і образи на Всесвіт знову навертаються сльози. Я ж була майже за крок від свободи. 

Біля мене зупиняється чорний автомобіль. І я раптом розумію, що він не з нашого кортежу. 

Відкривається вікно пасажирського сидіння і я чую з машини приємний низький чоловічий голос:

— Привіт, може, вам треба допомога?

Треба. Але чи можна йому довіряти? У мене починають тремтіти руки. 

— Ви мене можете підвезти декуди? — питаю, намагаючись роздивитися чоловіка. 

— До церкви? Наречений чекає? — чую в його голосі нотки веселощів.

— Ні! — різко відповідаю я. — ТІльки не туди! 

— Ну не туди, так не туди, сідай, розкажеш, цікаво, як так вийшло….

Все ще не вірю, що він погодився. Але не можу стримати полегшення. Про те, хто він і чому тут був, я подумаю потім. Хоча, судячи з машини, він доволі багатий. Може, якийсь сусід чи гість сусідів…. Але зараз не до того. Зараз головне — не дати себе заарканити тому загадковому нареченому, про якого дід сказав лише, що він дуже багатий...