6

- Мілана, Мілана! Ти мене чуєш? - Хтось кричить майже у мене над вухом і я відмираю та спрямовую погляд туди, де чутно ці слова. Виявилося, що це була моя бабуся, яка стояла біля мене та трусила за плече.

- Щ-що? Що сталося? - Не тямуще я почала дивитися на бабцю та фокусувати свій погляд на ній, бо від постійних роздумів у мене ніби картина попливла перед очима і все було ніби не справжнє та розмите.

- Я вже хвилину до тебе говорю, а ти мовчиш та тільки дивишся в одну точку, - і судячи з занепокоєного погляду жінки розумію, що це й справді так, - що з тобою сталося? Щось на навчанні?

Після повернення додому я не могла позбавитися від думок про той бісовий блокнот і наслідків, які можуть бути, якщо та Ліана віддасть його в ректорат. Якщо він звичайно у неї ще є, це теж не потрібно виключати. Тому зараз, сидячи за столом та обідаючи не могла зосередитися на супі й тому ложка застигла в руках як продовження кінцівки. Не дивно, чому бабуся так переживала та намагалася мене розтормошити, це явно не надто добра картина, коли твоя внучка ніби зомбі сидить та спить над тарілкою.

- Та ні, все добре, - як змогла видавила з себе посмішку, - просто інформацію багато в універі, тому дещо важко. А так все добре. А ти як? Тобі вже стало краще? - Варто було перемикнути тему та відвернути родичку від розпитувань, бо не факт, що через пару хвилин я не розплачуся та не видам їй все як на духу, а старій це явно не потрібно, в неї й так серце хворе, а тут ще й внучка недотепа сама не може розв'язати свої проблеми. Яка сама собі й створила.

- Так, вже добре, точно все гаразд? - Вона дуже мене любила, тому зрозуміло чого так переживала. По факту у нас це було взаємно, бо якщо не враховувати якихось дальніх родичів, то у нас більше й нікого не було з рідні, тому ми трималися одне одного й мені навіть страшно було уявити, щоб я залишилася одного разу сама в цьому жорстокому світі.

- Так, не переймайся, все супер! Я тоді пішла на роботу, надіюся довго не затримаюся, тож коли повернуся, то помию посуд та приготую щось на завтра. - Підірвалася я з крісла та поцілувавши бабцю в щоку вирушила з дому, бо не хотілося ні їсти, ні взагалі нічого робити. Поки ця проблема буде як дамоклів меч висіти наді мною, поки я не зможу нормально видихнути та жити нормальним життям.

Я ще мала достатньо часу до початку зміни(хоча змінами це було важко назвати - адже це була більше благодійність), тож вирішила пройтися та подихати свіжим повітрям. Ввімкнувши класну музику та засунувши навушники у вуха я змогла відвернутися від того дурня Джейкоба та його банди, яка могла так добряче зіпсувати мені життя. Як же раніше було все супер та без проблем. Так, в притулку завжди були проблеми й важкі випадки, та й в універі навчання було не мед, але ніколи не було таких ситуацій, які могли мені перекреслити майбутнє на найближчий час. І все через бісовий блокнот, за яким ми так не вчасно пішли з Джейн. 

- Доброго дня, чим мені сьогодні займатися? - Поставила я питання Аманді, як тільки переступила поріг притулку. Загалом можна було поділити роботу тут на три вектори. Доглядання тварин, які тільки но поступили до нас. Відвезення їх до ветлікарень, якщо вони мали якісь проблеми. Та прочісування міста на рахунок нових тварин, які не мають житла або мають якісь явні проблеми зі здоров'ям. Мені найбільше подобалася саме третя частина, тому що там рідко можна побачити біль тварин та якісь жахливі кадри, а просто поглянути чи тварина стерилізована й чи вона не голодна. Тобто без лікарень, крові та поглядів малих, де було стільки зневіри та відчаю.

- Привіт, Мілано. Сьогодні не так багато нових тварин, тому підеш по району та поглянеш чи немає нових випадків викиду тварин та перевірка стерилізації.  - Жінка порадувала мене цією новиною. Зараз я розуміла, що не зібрана як слід в моральному плані й тому така не важка робота могла мені дати час впорядкувати свої думки та виставити пріоритети. 

- Добре, - швидко кивнула я головою та взявши необхідний ранець для першої допомоги тварин з полички, вже рушила собі на вихід, - я тоді пішла.

- Зачекай, візьми з собою помічника. Роботи тут загалом сьогодні немає, а відпустити додому його я не можу. Тож нехай піде з тобою як помічник. - Я застигла на місці від цих слів, хоча до виходу з кабінету залишалося зробити тільки один крок і я на волі, й не могла зрушити з місця й хоча б повернутися до жінки обличчям. Ну невже... Тільки не це... Боже, будь ласка, я тебе прошу... - Джейкоб, йди з Міланою. Вона пояснить тобі, що робити.

Чорт... Ну за що? Якщо у мене й були залишки якогось ще гарного настрою, то зараз їх як рукою знесло, а на душі стало так гидко, що я вмовляла себе не розплакатися прямо тут і зараз як маленька дитина... Хоча від сліз вже почало пощипувати очі...

Я так і не наважилася повернутися та побачити цей до біса противний силует та очі, які певно сяяли задоволенням в цю мить, бо після слів жінки почулося якесь шурхотіння позаду, а потім пролунало:

- З задоволенням допоможу... Міланочці. - Хлопець був щасливий залишитися зі мною наодинці, а не стирчати тут та виконувати розпорядження керівниці. Адже він прекрасно усвідомлював, що тут він варіантів показати характер особливо не мав, що не можна було сказати, коли б він знаходився поруч зі мною. Поряд з дівчиною, яка була менша й слабкіше у фізичному плані, а ще він певно чудово відчував, що я й морально йому програю. Тому я вирішила не показувати свою слабкість та мені потрібно було хоча б пару миттєвостей, щоб взяти себе в руки та не розридатися як маленькій дівчинці. Спочатку його бісова баба, а тепер ще й сам король-Бог власною персоною? Ну за що мені все це лайно?

"Мілано, тобі потрібно не боятися цього хлопця, а навпаки керувати ним на цій роботі та якимось чином спробувати налагодити зв'язок, щоб дізнатися ситуацію з тим блокнотом" - ось як кричав мій внутрішній голос, коли я не обертаючись назад чимчикувала по району вже пару хвилин та вдавала, що я не відчуваю Джейкоба позаду. Хоча це було зробити важкувато, бо його погляд прямо розплавляв мене до біса і я зараз відчувала себе воском від свічки.