3

Накидаю на себе халат і відразу розтягнувши губи в посмішці підходжу до столу, на якому стоїть великий контейнер-переноска.

У нас сьогодні поповнення у сім'ї, і я не можу цьому не радіти.

Я з дитинства любила тварин, завжди хотіла забрати додому всіх кошенят та цуценят, яких зустрічала на вулиці. Так хотілося зігріти теплом та турботою кожного чотириногого жителя цієї планети від холоду та голоду. Бабулі щоразу доводилося мені пояснювати, що я не можу забрати всіх і їй вдавалося мене умовити купити корм і погодувати якесь кошеня. Для деяких я робила будиночки й утеплювала їх своїми старими речами, щоб тваринки не замерзли й мали де спати. Мені здавалося, що це мінімум який я могла для них зробити у своїй ситуації і я це з задоволенням виконувала.

Але якби я могла допомогти б усім тваринам... Щоразу побачивши на вулиці беззахисну тварину, у мене серце стискалося в маленьку грудочку і на очах виступали сльози. Сльози жалю за таку несправедливість відносно цих тваринок, які нічого не зробили поганого в цьому світі й головна причина того, що вони не мали де жити та що їсти - просто народилися на цей світ...

І ось нарешті я знайшла можливість їм допомагати якомога більше. Влаштувалася працювати у притулок для тварин. Звичайно, тут не йшлося про якусь нормальну зарплату, але я сюди прийшла не через гроші. Я завжди хотіла допомагати тваринам і ось нарешті знайшла спосіб як це зробити організовано та чим більшій кількості наших менших друзів.

Сьогодні до нас мали привезти цуценя. Одна з дівчаток побачила в соцмережах наш заклад і написала мені повідомлення про те, що у неї у дворі живе безпритульний песик, вона підгодовує його як може. Але не завжди у неї виходить за ним наглядати й вона дуже переживає, що його можуть образити хулігани, а батьки їй не дозволяють заводити домашню тварину, тому що у батька на них алергія.

Я написала їй адресу нашого притулку і сказала, що вона може принести цуценя нам. Ми його оглянемо, нагодуємо, а потім приступимо до пошуку йому господарів, які готові до нового члена у своїй сім'ї. Ця частина роботи була найзворушливішою та і я б не назвала це навіть роботою в ту мить. Адже коли бачиш, як порядна сім'я забирає до себе тварину і прекрасно усвідомлюєш, що вона потрапила в гарні руки, де про неї будуть дбати та опікуватися й покажуть наочно, що таке любов та відданість, то на очах виступають сльози, але вже сльози щастя, а на душі стає так тепло, що найтепліший день літа ніщо у порівнянні з тими емоціями, які переживаєш в ту мить. Заради таких миттєвостей готовий гори перевернути тільки б все вийшло добре й у тваринки було щасливе майбутнє.

- Хто це тут у нас такий пухнастик? - Заглядаю в контейнер і бачу маленьке цуценя, яке забилося в самий кут і дивиться на мене до смерті переляканими очима. Досить поширена реакція на незнайомих людей. На жаль...

- Що таке? Тебе злякали? - Тягну руку до пухнастика, і він встромляється в неї мокрим носиком. Не можу приховати посмішку, яка грає на моїх губах.

- Не бійся малюк, тебе тут ніхто не скривдить, - але щеня не довіряє мені поки що на всі сто відсотків. Злегка відходить назад і, пригнувши голову, починає мене розглядати. Дивиться так, ніби намагається вирішити - варто мені довіряти чи ні. Тварини досить добре розуміють хороша людина чи ні, але якщо одного разу вона отримала дуже погане відношення збоку двоногих, то в неї закрадаються сумніви щодо інших. Боязнь натрапити на граблі знову. Часто і в людей таке трапляється, що вже говорити про тварин, які беззахисні перед людським злом.

Тому я намагаюся не поспішати й встановити зоровий контакт між нами, але несподівано нас переривають, тому що з коридору чути кроки і я чомусь напружуюсь. По звуках здається, що сюди йде не лише начальниця. Тупоту начебто більше ніж від двох ніг. Що це за сторонні тут у нас намалювалися на горизонті?

Закриваю перенесення, щоб щеня не вийшло з неї саме і не сховалося кудись або не поранилося.

Двері в кімнату відчиняються, і я відразу завмираю на місці. Очам своїм повірити не можу. Точніше дуже сильно хочу, щоб мій зір мене обманював, бо до кімнати заходить той, кого я хотіла б бачити найменше. А точніше, взагалі ніколи більше не бачити у своєму житті. Це начебто побачити жахи у реальному житті...

Переді мною стоїть той самий мажор, якого ми з Джейн тоді бачили в басейні й, здається, створили йому проблеми. Але цей тип дивиться на мене зараз таким поглядом, начебто придушити хоче мене зараз та власноруч... І те, як він стискає свої кулаки, лише доводить мені те, що я не помиляюся. Мамочко... він що ж прийшов зі мною поквитатися?

- Мілано, знайомся, це твій новий помічник - Джейкоб. - Представляє цього хлопця Аманда з такою усмішкою на лиці, що начебто вона тільки но зірвала джекпот у лотереї... Хоча, я можу її зрозуміти, у нашому притулку завжди не вистачає вільних рук й мало людей хоче дбати про вуличних тварин та дивитися на ті страждання, з якими вони борються за своє життя та місце під сонцем. Тому захват жіночки я розумію, яким би нездарним цей Джейкоб не був би, але повинен же він хоч щось вміти робити, вірно? Ну хоча б просто потримати тваринку на руках. От тільки мій настрій діаметрально протилежний щодо появи цього персонажа тут й тим більше роботи його в цьому закладі... Він вважає себе вище за інших і навіть зараз дивиться на мене так, ніби я бруд під його нігтями і йому настільки огидно дивитися на мене, що його зараз виверне назовні... Тому не спеціально, а більше на рефлексах роблю крок назад від цього нищівного погляду та хочу якимось чином намагаюся розірвати зоровий контакт та позбавитися від компанії хлопця.

- Мілана, значить? - Джейкоб шкіриться і це для Аманди виглядає так, ніби він "радий знайомству зі мною та всякі няшності", а на самому ділі я відчуваю в цьому тоні щось зовсім інше... Кардинально протилежне. Це звучить для мене якось так - "ага, значить так звати ту, яка наробила чортівні з-за якої я влип в лайно та яка заслуговує на удар у відповідь".

Мені здається, чи й справді тут наразі тісно? Якось приміщення стало менше, а повітря катастрофічно не вистачає. Так і хочеться вибігти звідси на вулицю та хапати ротом повітря, ніби мильні бульбашки лопати та нарешті відновити дихання, яке збилося при появі цього хлопця й далі стає тільки гірше. З кожною секундою я все більше почуваюся маленькою мишкою, яку з хвилини на хвилину приб'ють капцем і більше нічого не буде... А додає негативу ще й те, що це відбувається в тому місці, яке я вважала для себе найбільш комфортним місцем на планеті. Попри те, що ці стіни бачили різне, але тут царює любов та відданість, а цей Джейкоб вривається сюди та порушує ту гармонію та позитив, які тут були до появи його силуету... Зараз воно перетворюється в сирий та непривітний льох з запахом плісняви...

- Мілано, ти тоді йому все покажеш, а мені треба йти. Бо аптека закриється, і я не встигну купити ампули. - І ось саме тоді, коли я як ніколи потребую допомоги хоч якоїсь доброї людини в цьому приміщенні, вона покидає мене та залишає з цим неврівноваженим наодинці. Ще й показати йому тут все?

Я то розумію, що керівниці й справді потрібно сходити за ампулами для тварин, тому що це напевно найбільш потрібні речі на рівні з їжею та житлом, але чому все складається проти мене? Невже той випадок в універі зараз повертається до мене бумерангом та загрожує добряче так ляснути мене по лобі?

- Зачекайте... - Намагаюся все ж таки вихопити останню рятівну соломинку у цій ситуації, але мій голос просто зраджує мене. Він стає настільки хриплим, що це більше схоже на тихенький писк мишки. Я себе ледве чую наразі, що вже говорити про жіночку, яка вже далеко не молодиця і явно має більш важливі справи, ніж вислуховувати моє прохання не покидати напризволяще... До того ж це було б настільки тупо, що здорова дівка не може залишитися наодинці з хлопцем приблизно такого самого віку як і вона. Але мені й справді цього не хочеться, от нутрощами відчуваю, що від цього хлопця нічого доброго не слід очікувати. Якщо він та його компанія опинилася в басейні у недозволений час, значить він любить порушувати правила та закони... Що ж тоді він може зробити з тією людиною, яка перейшла йому дорогу? Навіть уявити боюся...

Кидаю погляд надії в спину Аманди, яка все швидше віддаляється від нас, а потім переводжу очі на того, від кого у мене мурашки по шкірі наразі. Й наступні сказані ним слова явно не додають мені оптимізму...

- Я ж казав, що ми ще зустрінемося, крихітко...