Розділ 15

Залишивши Емілію на кухні, я рушив просторим світлим коридором у напрямку свого кабінету. По дорозі якраз натрапив на домогосподарку, яка старанно поправляла свіжі квіти у вазі на консолі.

– Оксано, зайди до мене в кабінет, – коротко кинув я на ходу, навіть не зупиняючись.
Жінка миттєво зблідла, але покірно рушила слідом. Зайшовши всередину свого робочого простору, я увімкнув приглушене світло і по-хазяйськи сів за масивний стіл. Ця кімната була моїм командним пунктом, територією абсолютної влади, де емоціям не залишалося місця.
Оксана зупинилася посеред кабінету, нервово перебираючи край свого ідеально випрасуваного фартуха. Вона працювала в мене вже кілька років і чудово вміла зчитувати настрій господаря. Зараз мій погляд не обіцяв їй абсолютно нічого хорошого.
Я не став пропонувати їй сісти. Зчепивши пальці в замок на стільниці, я подивився на неї діловим, немиготливим поглядом. У таких розмовах я завжди був максимально строгим і прямолінійним.

– Скажи мені, – мій тон пролунав холодно і рівно, без жодної тіні злості. – Що чітко прописано в умовах твого договору щодо гостей під час моєї відсутності?
Домогосподарка судомно ковтнула повітря, винувато опустивши очі на підлогу.

– Ніяких відвідувачів, – тихо, але чітко відповіла вона. – Право входу в будинок маєте лише ви та Емілія Андріївна.

– Правильно, – я ледь помітно кивнув, підтверджуючи її слова. – Тоді чому в мою відсутність в будинку перебували сторонні?
Жінка зіщулилася, намагаючись знайти хоч якесь логічне виправдання своєму відвертому провалу.

– Артуре Андрійовичу, пані Анастасія була така переконлива і наполеглива... Вона влаштувала справжній скандал, запевняла, що у вас спільні плани на вечір. І все ж таки, вона була в цьому домі неодноразово, я її добре знаю. Я просто подумала...

– Оксано, – я спокійно зупинив її жалюгідні спроби виправдатися. – Я розумію. Але в тебе був чіткий договір і мої правила. Я не терплю помилок і порушень правил. Безпека моєї родини не може залежати від того, що хтось вирішив піддатися тиску істеричної жінки. Мені шкода, але тебе звільнено. Отримай розрахунок, і щоб сьогодні тебе на території маєтку вже не було.
Жінка мовчки кивнула. Вона навіть не намагалася сперечатися, бо чудово знала, що у цій системі координат мої рішення не підлягають апеляції, а сльози не мають жодної ваги. Розвернувшись, вона тихо вийшла з кабінету, акуратно причинивши за собою двері.
Я проводив її байдужим поглядом. Ще одна дрібна проблема вирішена. Проте в голові пульсувала інша, значно цікавіша задача, яка нахабно втекла від мене у Швейцарії. Мисливський азарт вимагав негайних дій.
Діставши смартфон, я знайшов у контактах потрібний номер і натиснув виклик.

– Слухаю, пане Лютич, – миттєво відгукнулася керуюча персоналом у женевській філії.

– Ірено, – діловим тоном промовив я, відкидаючись на спинку шкіряного крісла. – Інга Поліщук вже вийшла після лікарняного?

– Так, Артуре Андрійовичу. Сьогодні її перша зміна, вона якраз зараз працює на поверхах.
Хижа усмішка сама собою торкнулася моїх губ. Значить, пересиділа свій вигаданий вірус і вирішила, що небезпека минула. Дуже наївно.

– Чудово, – викарбував я, переводячи погляд на темне вікно свого кабінету. – Запроси її до себе в офіс. Організуй нам зум-конференцію. Я маю з нею поспілкуватися.

Рівно за п'ятнадцять хвилин екран мого ноутбука блимнув, сповіщаючи про вхідний дзвінок. Я розгорнув вікно зум-конференції на весь екран. У кадрі з'явилася Ірена, яка сиділа у своєму тісному офісі на першому поверсі женевського готелю.

– Артуре Андрійовичу, Інга Поліщук тут, – відрапортувала керуюча, трохи відсуваючись убік.

– Дякую, Ірено, – рівним, позбавленим будь-яких емоцій голосом відповів я. – Поклич її, будь ласка, до камери, а сама залиш приміщення. Мені потрібно переговорити з працівницею наодинці.

Керуюча швидко кивнула і вийшла з кадру, залишивши двері кабінету зачиненими. За мить перед об'єктивом з'явилася вона. У своїй незмінній чорно-золотій уніформі, з ідеально зібраним у тугий хвіст рудим волоссям і абсолютно непроникним виразом обличчя. У її голубих очах на секунду спалахнула готовність до оборони, але я не збирався грати за тими правилами, яких вона очікувала.