Розділ 1

ІНГА

Ранок у Женеві почався з відчуття чужого розміреного дихання на моїй шиї. Розплющивши очі від м'якого світла, що пробивалося крізь щільні штори панорамних вікон, я обережно вислизнула з-під важкої руки, що обіймала мене. Чоловік поруч навіть не поворухнувся. Широка спина, розсип дрібних шрамів під лівою лопаткою та ідеальний рельєф м'язів це все, що залишилося в пам'яті після вчорашнього вечора.

Ми познайомилися напередодні в місцевому клубі. Випадкова зустріч із компанією українців переросла у спільний відпочинок, дорогий алкоголь, розмови за їх столиком і танці. А потім ми удвох поїхали до нього вготель. За збігом обставин, в той, де я працюю.

Зібравши свої речі з підлоги, я швидко вдягнулася. В голові промайнула коротка думка про те, що ця ніч була найкращою помилкою за останні кілька місяців.  Головним плюсом цієї авантюри виявилася відсутність необхідності їхати на роботу через усе місто під холодним швейцарським дощем. Достатньо було тихо вийти в коридор і спуститися службовим ліфтом на нульовий поверх готелю. Підсобне приміщення «Борисфена» зустріло різким запахом мийних засобів та ароматом свіжозвареної дешевої кави. Перевдягнувшись у фірмовий чорний із золотом кітель покоївки, я зібрала руде волосся в тугий пучок. У невеликому дзеркалі на мене дивилася звичайна працівниця клінінгу, чиє головне завдання губитися на тлі розкішних інтер'єрів.

Керівниця зміни Ірена вже чекала біля стійки з нашими планами. Жінка простягнула мені робочу планшетку з переліком номерів на сьогоднішній день. Універсальний магнітний ключ від усіх дверей звично висів на моєму поясі, а візок я укомплектувала собі з вечора, щоб вранці не витрачати на це час, а спокійно перекупити з чашкою ранкової кави. Пробігшись поглядом по чорних рядках, я миттєво зачепилася за знайомі цифри. Сімсот другий губився десь посередині списку з тринадцяти кімнат. Номер, звідки я втекла лише двадцять хвилин тому.

– Пані Ірено, можливо, я візьму якісь інші кімнати на третьому? – переступивши з ноги на ногу, я з надією подивилася на жінку. – У мене зранку страшенно болить голова, боюся не впоратися з елітним крилом.

– Ні, Інго, заміни не буде, – спокійно, але безапеляційно відповіла керівниця. – Там зупинився дуже важливий гість. Засновник та власник нашої мережі, пан Лютич. Я знаю, що ти все зробиш на найвищому рівні, жодної пилинки чи волосинки не залишиш. Тож бери візок і рушай.

Сховавши аркуш до кишені кітеля, я покірно кивнула. Власник мережі. Людина, яка одним словом могла звільнити будь-кого в цій будівлі, і з якою я щойно провела найвідвертішу ніч у своєму житті.До обідньої перерви я старанно оминала сьомий поверх. Сніжана вже чекала на задньому дворі біля сміттєвих баків. Затягуючись тонкою сигаретою, вона невпинно поправляла коротку спідницю, що ледь не порушувала всі можливі правила готельного дрес-коду.

– Ну що, пан Лютич залишив щедрі чайові? – хитро примружившись, запитала колега.

– Я ще не прибирала його люкс, – відповівши максимально байдуже, я сперлася плечем об холодну цегляну стіну.

– А чого тягнеш? – Сніжка здивовано звела брови, випускаючи струмінь диму.

– Пам'ятаєш ту компанію українців, з якими ми вчора в клубі відпочивали? – перевівши погляд на сіре небо, повільно почала я.

– Ну, пам'ятаю.

– Пам'ятаєш, з ким я вчора пішла? – продовжувала я, спостерігаючи, як на обличчі подружки з'являється непідробний інтерес. – Так от. Прокинулася я з ним у ліжку без трусів саме в номері 702. Тепер розумієш, чого я не хочу туди йти? Колега різко поперхнулася димом, голосно закашлявшись і вирячившись на мене так, ніби щойно побачила привида.

Відтягувати неминуче більше не було сенсу. За годину, штовхаючи перед собою важкий візок, я зупинилася перед масивними дверима люкса з номером 702...