Розділ 38. Сюзанна

РОЗДІЛ 38

Сюзанна

     Я не могла вимовити ні слова. Не могла відвести вражений погляд від екрану телевізора.

     Це було якоюсь нісенітницею. Брехнею. Бо це була Клер. Та сама нестерпна й бридка Клер, яку я ще вчора бачила на роботі. А тепер жінка мертва.

     Спочатку Еліс. Тепер Клер. Що взагалі коїлося? Як так сталося, що одна з моїх колег зникла, а друга померла? Це якесь полювання, і я стану наступною?

     Бажання повертатися на роботу остаточно зникло. Певно, мені варто звільнитися. Я більше не змогла б знаходитися в тому офісі.

—Що сталося, люба? Ти, здається, перестала дихати, — стурбовано мовив Річард.

—Памʼятаєш, я розповідала тобі про одну набридливу жінку в мене на роботі? Це вона, — я кивнула головою в сторону телевізора.

—Ти це зараз серйозно? Боже, який жах. Тобто, може вона й була поганою людиною, але знати, що помер хтось, кого ти знав… Це трохи лячно.

—Знаю. І я боюся, Річе.

—Думаєш, вона скоїла самогубство? — пробурмотів чоловік.

—Навряд чи. Клер би так не вчинила, — я похитала головою.

—Тоді це означає…

—Думаю, її вбили. І це не віщує нічого хорошого.

     Чоловік міцніше обійняв мене, та я не могла не думати про усе це. Про можливого вбивцю, який вештається в місті. Про те, що я можу бути в небезпеці. І, звісно, про Еліс. Чи спіткала її та сама доля? Я навіть не хотіла такого припускати. Еліс має бути жива. Бо інакше я остаточно збожеволію.

***

     Я боялася виходити з дому. Увесь ранок сиділа біля вікна і пила каву, перебуваючи в нервовому очікуванні. Якби я знала, що насправді сталося з Еліс, то відчула полегшення. Навіть якщо ця правда розбила б моє серце.

     Я не відпустила Стефані до школи. Якщо у місті розгулює вбивця, дочка мала лишатися вдома під моїм наглядом. Якщо з нею щось станеться, я точно не переживу.

     Річард теж не пішов на роботу. Він не хотів лишати мене саму у такому стані. Я була вдячна за його підтримку та розуміння. Бо, здавалося, я от-от зламаюся.

—Мамо, ти дивна. Що сталося? — запитала Стефані, заходячи на кухню.

—Я просто задумалася, люба. Тобі щось приготувати? — я відірвала погляд від вікна і всміхнулася дочці.

—Де тато? Я не можу його знайти.

—Він у гаражі, лагодить машину. Підемо до нього?

—Так! — Стефані усміхнулася і схопила мене за руку.

     Мені не лишалося іншого вибору, окрім як піти разом з донькою.

     Коли ми зайшли у гараж, Річард щось крутив під капотом.

—А ось ми! Як успіхи? — запитала я у чоловіка.

—Могло б бути і краще. Можливо, доведеться показати автівку спеціалісту, — знизав плечима Річард. — А ти як?

     Від пояснень мене врятував телефонний дзвінок.

—Це Сюзанна Паркер? Я офіцер Джек Рейнальд, ми зустрічалися вчора, — почула я голос у слухавці.

—Я памʼятаю. Ви щось зʼясували? — мій голос видавав нетерпіння.

—Ми змогли зняти відбитки із салону автомобіля. Нам потрібна якась річ вашої подруги міс Кроуфорд, щоб порівняти відбитки і, або підтвердити, або скасувати її причетність.

—Я зрозуміла, буду через годину, — напружено мовила я.

—Вдячний за вашу допомогу, міс Паркер.

     Я завершила дзвінок і зітхнула.

—Щось трапилося, Сюзанно? — занепокоєно запитав чоловік.

—Мені треба знову поїхати до відділку.

—Мені поїхати з тобою?

—Ні, лишись і наглядай за Стефані. Я ненадовго.

     Принаймні, я на це сподівалася.

***

     Мені пощастило, що вдома лежала книга, яку Еліс нещодавно мені позичила. Там точно мали бути її відбитки. Тож я схопила книгу, поклала її в окремий пакет і вибігла з дому, незважаючи на страх. Добре, що ми мали два автомобілі:  мій власний і Річарда.

     Я сіла у свою білу «Хонду», пристебнулася і вирушила до відділка, намагаючись зосередитися на дорозі, а не на тривожних думках. Заторів, на диво, не було, і це хоч трохи поліпшило мій настрій. Постукуючи нігтями по керму, я думала про Клер. Яким би стервом не була жінка, вона не заслуговувала на таку смерть.

     Коли я підʼїхала до відділка і повільно вийшла з машини, мої руки тремтіли, тримаючи пакет із книгою, а серце шалено стукотіло у грудях. Зайшовши до вже знайомого приміщення, я одразу побачила офіцера Рейнальда. Схоже, він чекав на мене.

—Добрий день, міс Паркер. Дякую, що знайшли час, — привітно мовив офіцер.

—Чим швидше ми з цим покінчимо, тим краще. Сподіваюся, зусилля дадуть результати, — зітхнула я.

—Ви привезли щось з речей міс Кроуфорд?

—Це книга Еліс. Тут мають бути її відбитки, — я передала пакет офіцеру.

—Чудово. Маю надію, що це допоможе нам.

—Я теж. Ви не дізналися нічого нового? — обережно запитала я.

—На жаль, ні. Жодних речей власника так і не знайшли, що доволі дивно. Мало б бути бодай щось. Таке відчуття, що з машини навмисно прибрали усе. Навіть відбитки було важко зняти, — офіцер похитав головою. — Скажу вам дещо по секрету. Я не вважаю, що це звичайна аварія. Більше схоже на гарно сплановане викрадення. І той, хто це зробив, дуже не хотів, щоб ми дізналися щось про жертву.

—Ви справді думаєте…, — я видихнула. — Боже мій, це жахливо.

—Я сподіваюся, що помиляюся. Бо інакше, ця справа вийде на зовсім інший рівень.

***

     Я повернулася додому у пригніченому стані. Те, що сказав офіцер просто не вкладалося в голові. Що, як це справді було викраденням? Де тоді зараз Еліс? Вона ще жива чи сидить десь налякана й чекає на допомогу? На очах виступили сльози. Я не могла про це думати.

—Сюзанно, це ти? — почувся голос Річарда з вітальні, а вже за мить він стояв переді мною. — Усе добре? Ти виглядаєш засмученою.