Розділ 37. Еліс

РОЗДІЛ 37

Еліс

     Усе це нагадувало затишшя перед бурею.

     Не знаю, скільки годин ми з Рубі сиділи, притиснувшись до стін дивної кольорової кімнати, і говорили про все на світі. Аби лиш згаяти час очікування.

—Мені цікаво, що насправді сталося з твоїм братом? — обережно запитала я.

—Знаєш, я б могла просто промовчати, але відповім. Все одно це вже не має значення, — зітхнула жінка. — Мої батьки у той час були занадто зайняті роботою. А я навчалася у коледжі і теж не мала часу. Алекс був маленьким, а за ним ніхто як слід не стежив. Мені досі соромно за це. Бо я повинна була його оберігати.

—Від чого оберігати?

—Від цього світу. Від помилок. Від небезпек. Він не міг попіклуватися про себе сам. Ми залишали його вдома без нагляду, бо були зайняті своїми справами. І все завжди було гаразд. Та одного дня до нашої квартири вдерлися злодії. Нікого не було вдома, щоб допомогти йому. Ті люди розгромили усе, а  Алекса застрелили. Забрали життя у бідного пʼятирічного хлопчика, — очі Рубі наповнилися сльозами, які вже за мить вільно стікали обличчям.

     Жінка схлипнула і похитала головою.

—Я постійно думаю, що якби хтось був удома, цього б не сталося. Ми б його захистили. Та батьки вирішили, що їхня робота важливіша. А я була нічим не кращою.

—Мені так шкода, Рубі. Але ти не винна. Ти ходила до коледжу і не могла постійно наглядати за братом. Про це мали подбати твої батьки.

—Можливо, ти маєш рацію. Але після того дня усе змінилося. Я змінилася. Тоді я вперше пофарбувала волосся в спробі стати кимось іншим. Воно було червоним, і кожного разу, коли я дивилася на себе в дзеркало, то згадувала про кров брата на підлозі. Я не хотіла забувати про це. Не могла викреслити його з памʼяті. Він назавжди став частиною мого розбитого серця.

—Я розумію тебе. У мене теж є молодша сестра, і я люблю її більше за все у світі. Я б ніколи не пережила, якби з нею б щось трапилося. Так само не змогла б собі пробачити. Тільки заради неї я готова вибратися звідси живою. Бо окрім мене ніхто про неї не попіклується, — тихо мовила я, відчуваючи, як серце розривається від болю.

—Я думаю, ти повинна перемогти, Еліс. У тебе є те, заради чого варто жити. А в мене немає нічого. Мій брат, мої батьки — вони всі мертві. В мене немає друзів. Є лише робота, яка до біса мені остогидла, — сумно усміхнулася Рубі. —Тому з нас двох ти маєш вижити. Так було б правильно.

—Не кажи дурниць, Рубі. Все має бути по-чесному. Ти так само заслуговуєш на життя, як і я. Не здавайся так рано.

     На це жінка лиш похитала головою і важко зітхнула.

     Мені було шкода Рубі. Я бачила, як жінка все більше згасає. І пречудово розуміла її. Бо сама почувалася так само. Знесиленою. Зневіреною. Зламаною.

     І це було геть не схоже на ту Еліс, якою я колись була.

     Тишу в кімнаті порушив голос. І я відчула дивне полегшення. Я ставала дедалі більш залежною від цих випробувань. Вони хоча б допомагали відволіктися від навʼязливих думок.

—Вітаю на сьомому випробуванні. Воно буде геть не таким, як попередні. Тут не буде болю, крові й небезпеки. Лише дух суперництва. Бо та, хто переможе, отримає бонус на фінальне випробування, — почав голос. — Кожна з вас обере одні з дверей. Ви повинні будете знайти потрібні цифри і сказати їх одна одній, щоб розблокувати кодовий замок на дверях. Хто перша покине кімнату — переможе. Ви можете брехати, а можете казати правду. Усе це буде лише на вашій совісті. Цього разу обмежень по часу немає. Випробування закінчиться, коли ви обидві виберетеся зі своїх кімнат. Бажаю удачі.

     Голос замовк, а ми з Рубі глянули одна на одну. Пролунав дивний звук, схожий на клацання. І я зрозуміла, що випробування почалося.

—Що ж, нехай переможе найрозумніша, — знизала плечима Рубі.

     «Або ж найхитріша» — подумала я.

     Ми з Рубі підійшли до дверей: вона — до синіх,  а я — до зелених. А тоді одночасно взялися за ручки і зайшли досередини.

     Двері за мною зачинилися, позбавляючи шляху до втечі. Кімнату освітлювали ліхтарики, а навкруги панував хаос. Картонні коробки, розкидані по підлозі, моторошні картини на стінах, перевернуті стільці і дивні резервуари з різним вмістом. Але найбільше здивувало маленьке заґратоване віконце, через яке я побачила кімнату Рубі. Отже, саме так ми і будемо спілкуватися.

—Цікава кімнатка, скажи? — гмикнула Рубі, підходячи до віконця.

—Такого я точно не очікувала побачити, — пробурмотіла я, хитаючи головою.

—Нам треба знайти якісь цифри, правильно? Бо якщо так, час братися до роботи. Не хочу знаходитися тут довше, ніж потрібно, — зітхнула жінка.

     І я була з нею згодна.

     Ще раз оглянувши кімнату, я напружилася. Де, в біса, шукати ті цифри? Вони могли бути будь-де, заховані серед цього безладу.

     Я підійшла до картонних коробок і почала переглядати їхній вміст. Купа непотрібних паперів і всілякого сміття. Зовсім не те, що мені потрібно. Не знаю, скільки минуло часу, поки я переглянула усі. Роздратування брало гору. Та коли я випадково перевернула одну з коробок, то відчула приплив радості й ентузіазму. Бо на ній була написана перша цифра — синя пʼятірка.

—Я знайшла! — озвалася я до Рубі. — В мене тут пʼятірка.

—Чудово, бо в мене двійка, — крикнула жінка.

     Я закарбувала цю цифру в своїй памʼяті і пішла далі вивчати кімнату.

     Погляд зупинився на картинах, таких дивакуватих і жахаючих. Їх було сім, повішених на стіні у ряд. Я підійшла ближче, намагаючись зрозуміти їх сенс. А тоді нарешті здогадалася. Сім смертних гріхів, ось що вони зображали. І це було доволі іронічно. Адже саме за наші гріхи ми й опинилися тут, у пастці.

     Я провела рукою по запиленій рамці і відсунула картину. Нічого. Лише порожня бетонна стіна. Так само було і з другою, третьою та четвертою. А от на пʼятій мене чекала несподіванка. Адже за страхітливою картиною, що зображувала смерть, ховалася цифра. Синя одиниця.