Розділ 36. Наглядачка

РОЗДІЛ 36

Наглядачка

     Гра невпинно наближалася до свого кінця.

     А це означало, що до моєї перемоги лишалося зовсім трохи.

     Дві учасниці. І одна з них невдовзі загине.

     Принаймні, таким був мій план. А поки все йшло згідно нього.

     Я зробила ковток гарячої кави, не відриваючи погляд від екрану. Моє терпіння трималося на волосині. Я не хотіла чекати, але знала, що так треба. Зовсім скоро я отримаю свою винагороду. І вона коштуватиме тих зусиль, що я витратила.

     Інакше все буде дарма. А цього я аж ніяк не могла дозволити.

     Минуле випробування показало ціну правди. Цією ціною була смерть. Але учасниці не змогли перебороти самих себе. Навіть знаходячись за крок до загибелі не хотіли виказувати свої таємниці.

     І це було доволі передбачувано.

     Коли ти звик усе життя підло брехати і не відчувати провини, це стає частиною твоєї спотвореної реальності. Дуже важко позбутися цієї звички. І кожне випробування знову і знову це доводило. Адже, хоч як я не старалася, жінки вперто трималися за брехню, як за рятувальне коло. Ніби вони миттєво потонуть, якщо насміляться зізнатися у скоєному.

     Можливо, так воно і є. А, можливо, це стало таким собі захисним механізмом. Поки вони не визнають правду, то можуть прикидатися жертвами. Хоч усередині давно стали хижаками.

     Кожна з них думала, що переможе і опиниться на свободі, забувши про все, що тут сталося. Та це була лиш ілюзія. Та правда, в яку вони хотіли вірити. І я дозволяла їм це робити. Отримувала від цього насолоду.

     Бо тоді відібрати усе це стане набагато приємніше.

     Учасниці ще не знали, що змагаються даремно. І ніякої свободи насправді не існує. Є лише я, і мій хитрий план.

     Та, хто залишиться, не отримає те, чого прагне. Ні, її доля, можливо, буде навіть гірша за швидку смерть інших. Бо з однієї клітки вона потрапить в іншу. А це найжахливіше, що може бути. Назавжди стати полонянкою.

     Моє серце стискалося від захвату, поки я спостерігала, як жінки насолоджуються водою і їжею. Це був мій маленький подарунок перед кінцем. Останній подарунок, що вони отримають у цій грі.

     Бо далі будуть лиш страждання.

     Будильник продзвенів, сповіщаючи, що настала опівніч. А отже, почався дванадцятий день гри. До запланованих двох тижнів лишалося рукою подати. І це неабияк мене радувало.

     Та водночас я здригнулася від усвідомлення, що так довго не виходила у світ. Не спілкувалася з людьми, не ходила у кавʼярню чи навіть звичайний парк. Я так само стала полонянкою цього місця. Але, на відміну від учасниць, могла контролювати ситуацію.

     Вже за кілька днів моє власне випробування скінчиться. Тоді я розпочну життя з нового аркуша. Десь далеко звідси, подалі від жахливих спогадів і втрачених років життя. Зможу знову стати щасливою. Бо моя місія буде виконана.

     Усе в житті вимагало зусиль. І я сама погодилася на це. Вважала це правильним. З того часу нічого не змінилося. Я досі прагнула того, що й раніше. Хоча б краплю справедливості.

     І, звісно, помсти.

     Бо помста є рушієм. Вона стає сенсом існування. Аж поки заплановане не здійсниться.

     Я допила каву і поставила порожню чашку на стіл. Та вона, опинившись на самому краю, похитнулася і впала на підлогу з гучним тріском розбитого скла. Маленькі уламки розлетілися приміщенням.

     Тоді я подумала, що це знак згори. Скоро щось зламається, розсиплеться на друзки.

     І це щось — людське життя, яке вже ніколи не зібрати докупи. Так само, як і чашку, яку неможливо знову склеїти і зробити такою, як раніше. Хоч як сильно не старайся.