Розділ 35. Еліс

РОЗДІЛ 35

Еліс

   Наші з Рубі скляні клітки відчинилися, відкриваючи шлях до свободи.

     Я вийшла першою, струшуючи з себе залишки тарганів, що вже встигли змішатися з багнюкою. Від мене линув до біса жахливий сморід.

     Рубі, яку досі оточували змії, боялася поворухнутися. До того ж, пісок обмежував рухи жінки. Поки вона намагалася вигадати, як вибратися з пастки, голос знову порушив тишу:

—Вітаю із закінченням шостого випробування. На жаль, через вашу брехню одна з учасниць вибула. Хай це стане черговим уроком. Ця гра вимагає правди. Якщо ви цього не зрозумієте, то програєте. А зараз прошу пройти до наступної кімнати.

     У цю ж мить підлога розсунулася, і показався верх залізної драбини. Як же усе це передбачувано. Нові проходи, нові кімнати, нові випробування.

     Більшої стабільності я ще ніколи не бачила. І, чесно кажучи, це почало мені набридати.

     Я кинула погляд на Аврору, точніше, її бездиханне тіло. Обличчя жінки було спокійним, а очі заплющеними. Ніби вона просто заснула. Та клітку досі заповнювала вода. І їй неможливо було противитися.

     Життєдайна вода могла стати смертоносною. Для Аврори все складалося саме так.

     Ще на початку випробування я знала, що хтось вийде із гри. Сподівалася лише, що це буду не я.

     Цього разу програла Аврора. Ми з Рубі прирекли її на смерть. Та це рано чи пізно мало статися. Троє не могли виграти. Лише одна.

     Тож слідом за Авророю має піти Рубі. Бо я, як ніхто інший, заслуговувала вибратися звідси. Будь-якою ціною. Навіть якщо нею стане людське життя.

     Рубі нарешті вибралася з клітки. Вона струсила пісок на бетонну підлогу, та невелика його частина досі лишалася на жінці. Я мала набагато гірший вигляд і розуміла це навіть без дзеркала.

     Сподіваюся, мені дозволять змити цей бруд. Бо інакше я збожеволію.

—То що? Знову йдемо у невідоме? — зітхнула Рубі.

—Схоже на те. Здається, мене вже ніщо не лякає, — похитала головою я. — Крім смерті, звісно.

—Чесно кажучи, мені вже й до неї байдуже, — тихо мовила жінка, опустивши голову.

—Ти не хочеш перемогти? Вибратися звідси живою? — здивовано запитала я.

—Хочу звісно. Та боюся, якщо я виживу, то ніколи не зможу оговтатися від того, що тут сталося. Ніколи не зможу собі пробачити. Це відчуття пожиратиме мене зсередини аж доки не зведе з розуму. Не впевнена, що хочу такого життя.

     Я промовчала. Бо Рубі мала рацію. Ця гра змінила нас, змінила мене. Я ніби стала кимось іншим. Чужинкою у власному тілі. Втратила здатність співчувати. Довіряти. Сподіватися.

     Моє життя вже ніколи не стане колишнім. Ці стіни, це голос, ці жорстокі смерті — усе це назавжди лишиться в памʼяті. Стане шрамом на серці. Вічним спогадом. Тавром.

     Душу отруїли брехня і ненависть. І навіть якщо я виберуся, частина мене навіки зостанеться тут, у полоні цих стін. Та частина Еліс, яка вірила у людей, у справедливість, у спасіння. Частина Еліс, що опинилася в пастці і пізнала невимовний жах.

     Той, хто зламав моє життя, має бути покараним. Інакше я ніколи не зможу спати спокійно.

     Рубі вже встигла підійти до отвору і зазирнула досередини. Жінка насупила брови.

—Що там таке? — запитала я.

—Темрява, — знизала плечима Рубі. — І драбина, що веде у порожнечу.

—Що ж, тоді ходімо.

—Тільки ти йди перша.

—Що, боїшся? — гмикнула я.

—Аніскільки. Просто якщо ти випадково впадеш і розібʼєшся, я автоматично виграю, — пробурмотіла Рубі.

—Як мило з твого боку. Але нехай. Сподіваюся, унизу на нас чекає щось хороше.

—Не сподівайся, — похитала головою жінка.

     А я підійшла до отвору і поставила ноги на перекладини драбини. Та заскрипіла і затрусилася. Ще цього не вистачало. Після усього, через що я пройшла, загинути, впавши з драбини, було б неймовірною дурістю. Тож видихнула і почала спускатися, повільно переставляючи руки і ноги.

     Невдовзі мене огорнула темрява. Її розсіював тільки клаптик світла, що лилося згори. Як довго мені доведеться спускатися?

     Коли моя нога замість ще одної перекладини торкнулася твердої підлоги, я отримала відповідь на своє запитання. Навколо панувала суцільна пітьма. Я не бачила ні приміщення, в якому опинилася, ні навіть власних рук. Варто визнати, що темрява досі лякала мене. Ніколи не знаєш, що може у ній ховатися .

—Можеш спускатися, — крикнула я до Рубі. Мені геть не хотілося стовбичити тут самотужки.

     За кілька секунд я почула скрип драбини. Він голосно відлунював приміщенням і змусив моє тіло вкритися раптовими дрижаками. Що, заради всього святого, зі мною коїться?

     Я зрозуміла, що Рубі спустилася, коли та щось пробурмотіла недалеко від мене.

—Я наче осліпла. Ти тут, Еліс? — напружено мовила жінка.

—Так. Але я тебе не бачу.

—Це зрозуміло. Тут неможливо розгледіти бодай щось.

     За мить почувся гуркіт, і я знову здригнулася. Остання маленька точка світла зникла, а отже прохід закрився. Ми ж лишилися замкнені невідомо де.

     Таке мені геть не подобалося.

     Я відчула доторк до плеча і раптово скрикнула.

—Заспокойся навіжена, це я, — буркнула Рубі.

—Давай хоч ти не будеш мене лякати. Вистачає й цього божевілля навкруги. Вони що, вирішили лишити нас без світла? Чи це якесь нове безглузде випробування? — зітхнула я.

—Хто знає, чого від них очікувати. Я б геть не здивувалася.

     Та за кілька секунд приміщенням розлилося світло, і я заплющила очі від раптового сплеску яскравості.

—Що це в дідька таке? — почула я здивований голос Рубі.

     Не стримавши цікавості, я повільно розплющила очі, пристосовуючись до світла.

     Кімната була геть невелика, а стіни, пофарбовані в червоний, викликали не надто приємні асоціації і спогади. Та дивувало інше — двоє дверей поряд одне з одним. Перші сині, а другі зелені. Що ж ховається за ними?