Розділ 29. Рубі

РОЗДІЛ 29

Рубі

     Коли я йшла темним тунелем на самоті, то відчувала дивний спокій. Ніби знову опинилася в минулому, коли самотність і небезпечні темні провулки були моєю другою шкірою. Це життя було далеко не ідеальним. Воно огорталося пітьмою й безвихіддю, та все ж лишалося моїм. Тепер усе, що мене оточувало, здавалося неправильним. Вимушеним. І я понад усе хотіла покинути цю вʼязницю якнайшвидше.

     На іншому кінці тунелю спалахнуло світло. Маленький сяйливий проблиск надії. Я пришвидшила крок, бажаючи нарешті вийти з гнітючої темряви. Однак там, наприкінці, я побачила те, чого ніяк не очікувала.

     Кімната була світлою й доволі просторою. Шпалери кольору мого волосся прикривали сірість бетонних стін. Та найбільше мене здивувало ліжко. Воно було чимось немислимим. Розкішшю, яку я точно не чекала побачити. Світло-рожева постіль здавалася мʼякою, як хмаринка. Я раптом захотіла впевнитися у цьому. Зануритися під теплу ковдру й заснути.

     Та перед цим я знову оглянула кімнату. Ще більше здивування викликали їжа і вода, які стояли просто на столі у центрі кімнати. Це якась хитрість? Чи викрадачі нарешті зрозуміли, що ми радше помремо від голоду і спраги, ніж від їхніх випробувань? Я не стрималася і пирхнула. Та моє слабке тіло і пересохле горло бажали якнайшвидше використати надані дари.

     Тож я послухалася інстинктів і зробила великий ковток прохолодної води. Якщо вона отруєна, то й нехай. Краще вже так, ніж смерть від спраги. Відкусивши шматок від буханки трохи зачерствілого хліба, я заплющила очі від задоволення. А за якихось десять хвилин мій шлунок нарешті був заповнений різноманітною їжею.

    Після цього я натрапила на двері, що вели до вбиральні. В цю мить я готова була впасти на коліна і заплакати. Вже давно я не почувалася такою щасливою. Наче отримала завчасний подарунок на день народження.

     Вимивши тіло, волосся і обличчя, я вдихнула аромат свіжості й попрямувала до ліжка. На ньому я помітила комплект новенького одягу: білий спортивний костюм. Не думаючи, скинула старе подерте вбрання і замінила його на чисте й зручне.

     А потім нарешті зітхнула та лягла у ліжко. Воно справді відчувалося, як хмаринка: мʼяке й невагоме. Заснути було геть не важко. Виснаження, накопичене за всі ці дні, дало про себе знати, тож, зрештою, вкрита теплою ковдрою, я поринула у сон. Шкода лише, що тривав він недовго.

***

     Мене розбудив той самий голос, що ніколи не віщував нічого хорошого. Та я знала, що не маю вибору, тому розплющила заспані очі й прислухалася.

—Вітаю на пʼятому випробуванні. Воно складатиметься з двох етапів. Перший з них — написати на листку імʼя тієї учасниці, яка проходитиме спеціально підготовлене для неї завдання. Бодай один голос за вас — і ви у грі. Голосувати за себе також можна. Листок і ручку знайдете у шухляді. На прийняття рішення у вас десять хвилин. Час пішов.

     Я прибрала прилипле до обличчя волосся й роззирнулася. Прямо над ліжком засвітився таймер і почав свій відлік. Ці штуки почали неабияк мені набридати. Однак я неохоче піднялася з ліжка, відшукала аркуш паперу і ручку та сіла за стіл, сперши голову на руки.

     Доволі просте завдання. І дуже просте рішення. Я б могла обдумати все до дрібниць, розробити стратегію, але не мала бажання це робити. Як тільки почула умови — вже знала, кого оберу.

     Аврора.

     Жінка, що зрадила мою довіру.

     Вовчиця в овечій шкурі.

     Тож я не сумнівалася. Знала, що вона заслужила на це випробування. І тому я надряпала на листку її імʼя. Мої вуста вигнулися в посмішці.

     Цей вибір зайняв у мене дві хвилини. Вибір, який не потребував зусиль. Вибір, який я вважала правильним і чесним.

     Відклавши ручку вбік, я сперлася на спинку стільця і закинула ногу на ногу. Стала чекати, що буде далі.

     Коли час вийшов, мерзенний голос пролунав знову.

—Перший етап успішно виконаний. Залиште листки на столі написом догори і поверніться у ліжко. Залишайтеся там і очікуйте наступних вказівок.

     Я була геть не проти. Сон ще не повністю минув, тож коли голова торкнулася подушки, я відчула, як свідомість поступово відлітає кудись далеко. Кудись, де немає цієї пастки, цієї гри і огидного голосу. Туди, де сонячні промені лоскочуть шкіру, а теплий вітер розвиває волосся. Та мій спокій порушився, коли легені стиснуло від браку повітря. Я миттєво повернулася до реальності, однак перебувала у ній недовго. В голові запаморочилося, повіки обважніли, і я провалилася у вимушений сон. Проте цього разу замість світла там була темрява.

***

     Я різко розплющила очі, відчуваючи раптове занепокоєння. Щось було не так, я відчувала це кожною клітиною втомленого тіла. Протерши очі руками, присіла на ліжку і оглянулася. На столі зʼявилося кілька нових предметів.

     Коли я стала на слабкі ноги, маючи намір роздивитися їх поближче, знайомий голос розійшовся кімнатою, наче грім.

—Вітаю на другому етапі випробування, Рубі. Твоє завдання дуже просте. На столі стоять три закриті почудини і одна скриня. В кожній з посудин — один ключ. Разом вони відчинять скриню. Ти маєш дістати ключі, вставити їх у скриню і спалити те, що знайдеш всередині. Рухати або перевертати посудини не можна. У винагороду ти матимеш змогу дізнатися найбільшу таємницю Еліс Кроуфорд. Або ж можеш відмовитися, і все залишиться як раніше. Ти матимеш десять хвилин на виконання завдання. І памʼятай, у цій грі правда дорожча за золото.

     Голос закінчив свою промову, а таймер почав невблаганний відлік. Коли ж нарешті закінчаться ці бісові випробування? Заспокоювало лише одне — якщо я не впораюся, то нічого не втрачу.

     Однак винагорода була доволі спокусливою.

     Таємниця Еліс могла виявитися корисною. Та чи вартувала вона моїх зусиль? Можливо, й ні. Але я не звикла здаватися без бою. Не могла сидіти склавши руки. Така була моя природа, і я не могла йти проти неї.