Розділ 12. Еліс

РОЗДІЛ 12

Еліс

—Прокидайтеся! Щось відбувається, — почула я голос крізь пелену сну. Неприємний скрипучий звук розійшовся кімнатою.

     Різко розплющивши сонні очі, я озирнулася, намагаючись зрозуміти, що трапилося. Рубі стояла спиною до мене, застигши на місці. Здавалося, вона дивилася на щось у протилежному кутку кімнати. Інші жінки теж прокинулися, але мовчали. Вони дивилися то на Рубі, то одна на одну, ніби запитуючи, в чому річ.

—Що там таке? — першою порушила тишу я. Погане передчуття розлилося тілом.

—Іди подивись, — напружено мовила Рубі, озирнувшись до мене через плече.

     Я втомлено зітхнула і піднялася на слабкі ноги, трохи похитуючись. Запʼястя досі пекли від жорстких мотузок, а шкіра в тих місцях була червона і частково вкрита ранами. Засохла кров взялася кіркою.

     Зробивши крок до Рубі, я відчула легке запаморочення, тож зупинилася, вдихаючи смердюче повітря. Я геть не звикла до таких умов життя, тож відчувала постійне виснаження. Як довго це буде тривати, і чи залишусь я до того часу при тямі?

     Зосередившись, я нарешті підійшла до Рубі і стала поряд. Мій погляд ковзнув туди, куди постійно дивилася жінка. З горла вирвався голосний вдих.

     На іншому боці приміщення у підлозі утворилася велика діра. Бетонні сходинки вели донизу. Звідси неможливо було побачити їх кінець, тож я попрямувала до отвору, заглядаючи усередину.

—Хтось нарешті пояснить, що сталося? — вигукнула Нора, яка нарешті встала на ноги і притулилася до стіни.

—Я думаю, нам туди, — тихо пробурмотіла я.

—Куди, туди? — здивовано мовила Аврора.

     Нарешті усі жінки остаточно прокинулися і повільно підійшли до мене. Їхні погляди виражали однакову стурбованість і невпевненість.

—Що це таке? Невже вони хочуть, щоб ми просто взяли і спустилися у ту темряву? — вражено вигнула брову Аврора, переступаючи з ноги на ногу.

—Чомусь я думаю, що в нас немає вибору, — гмикнула Рубі.

—Звісно, немає, — погодилася я. — Хто піде першим?

—Ви справді хочете туди спуститися? — боязко схлипнула Рейчел.

—Ні. Але ми мусимо, — я знизала плечима. — Хіба що в тебе є інші варіанти?

     Рейчел замовкла і затремтіла, опустивши очі. Однак я побачила, що вони знову вкриваються сльозами.

—Та годі тобі. Гірше вже не буде чи не так? — мовила я, сподіваючись отримати підтвердження своїм словам.

     Однак ніхто не відповів. Жінки просто дивилися на мене і мовчали, наче очікували від мене дій.

—Ви сподіваєтеся, що я піду перша? — видихнула я. — Ну це вже ні. Я теж не безстрашна.

—Давайте я, — пирхнула Рубі. — А то до завтра так стояти будемо. Не думаю, що нашим викрадачам це сподобається.

     І жінка впевнено покрокувала сходами, не зупиняючись і не озираючись. За кілька секунд вона зникла у темряві. Ми чекали відповіді, напружившись і не наважуючись одразу спускатися за Рубі.

—Усе гаразд? — не витримала я. — Ти там жива?

—Я нічого не бачу, але наче все добре. Спускайтеся, — почулося відлуння голосу Рубі.

—Ну гаразд. Подивимось, що нам підготували цього разу, — гмикнула Аврора і наступною спустилася у темну безодню.

—Хто далі? — вигнула брову Нора.

     Я протяжливо зітхнула і зібралася з силами. Ступила на першу сходинку, намагаючись втримувати рівновагу. Ноги геть не хотіли слухатися. Ще впасти і зламати кілька кісток мені не вистачало.

     Змагаючись з утомою, я зробила наступний крок. Потім ще. І ще. Темрява дедалі згущувалася. Кілька кроків і я опинилася у непроглядній пітьмі.

     Ступала повільно, зважуючи кожен рух. Одна помилка може коштувати занадто багато. Холод ставав помітнішим, він неприємно пронизував моє і так змерзле тіло.

—В тебе все добре? — почувся голос Рейчел згори.

—Так, — гукнула я, хоч і сумнівалася у цьому. Що тут могло бути добре?

     Коли голоси Аврори і Рубі долинули до мене, я видихнула з полегшенням. Отже, залишилося ще трохи. Звук моїх кроків відлунював темним приміщенням.

     Коли сходинки різко скінчилися, я знесилено осіла на підлогу і вдихнула повітря. Все гаразд. Не так вже й страшно.

—Еліс, це ти? — я відчула доторк до свого плеча і налякано здригнулася.

—Все гаразд. Це я, Рубі, — прошепотіла жінка і допомогла мені піднятися.

—Що це за місце? — тихо запитала я, відчуваючи тремтіння у тілі.

—Якби ж то ми знали, — зітхнула Аврора, яка теж опинилася поруч.

     За кілька хвилин до нас приєдналися Рейчел і Нора.

—Де ми? — налякано запитала Рейчел, притиснувшись до мене боком. — Що вони з нами зроблять?

     Як же мені набридла ця жінка. Скільки ще терпіти це рюмсання?

—Ми так само нічого не знаємо, Рейчел, — видихнула Аврора.

—І що ми будемо тут робити? Стояти і чекати дива? — пирхнула Нора.

      Ще й ця зі своїми постійними претензіями. Ну що за жахлива компанія?

     Після слів Нори, ніби за сигналом, кімнатою розлилося світло. Я підскочила від несподіванки й озирнулася. Це самотня лампа на стелі загорілася і освітила приміщення.

—А це що в біса таке? — вражено мовила Рубі. Я повернулася на її голос і одразу побачила те, що так здивувало жінку.

     З іншого боку кімнати стояв прямокутний деревʼяний стіл, а на ньому — шість келихів з темною рідиною.

—Думаю, це для нас, — прошепотіла я, повільно підійшовши до столу. — От тільки що з цим робити?

—Не чіпай нічого. Ми не знаємо, що в тих келихах, — спокійно сказала Аврора.

—Це знову якесь випробування? — гнівно запитала Нора, наче це ми винні в усьому, що відбувається.

—Певно, що так, — знизала плечима Рубі. — Скоро дізнаємося.

     І тоді почувся вже знайомий голос, від якого кожного разу тіло вкривалося дрижаками.

—Вітаю усіх на другому випробуванні. На столі стоять шість келихів з вином. Десь серед них — отрута. У вас є десять хвилин, щоб визначити, де саме. Потім кожна має випити вміст свого келиха до кінця часу. Будьте дуже уважними. Бажаю успіху.