Розділ 9. Еліс

РОЗДІЛ 9

Еліс

     Я поволі приходила до тями, намагаючись зрозуміти, що відбувається. У голові досі паморочилося, а тіло ніби заніміло. Я не могла поворухнути руками, і це непокоїло. Перед очима все пливло. Коли я на секунду зімкнула обважнілі повіки і знову розплющила очі, то кімната нарешті набула чіткіших обрисів.

     Ми досі перебували в тому самому приміщенні, однак дещо змінилося. Коли я зрозуміла це, то ледь стримала нажаханий крик. Усі включно зі мною були привʼязані до стільців і сиділи навколо круглого столу. А на ньому стояли пʼть склянок води і лежали пʼять невеликих шматків хліба. З горла вирвався істеричний смішок. Що це за бісова подоба вечері?

     Інші жінки теж поволі прокидалися. Почулися зітхання, важке дихання і схлипи. Вони розгублено дивилися по сторонам, починаючи усвідомлювати всю божевільність ситуації.

—Що це за чорт? — розлючено вигукнула Рубі, спробувавши поворухнутися. Однак міцно завʼязані мотузки втримували її на місці.

—Вони з нами граються, — пробурмотіла я.

—Я хочу додому, — заскімлила Рейчел. Сльози потекли її блідим обличчям.

—Думаєш, ми не хочемо? Ніби ти тут одна така, — гаркнула Нора. Її погляд випромінював вбивчу лють.

     От же ж нестерпна жінка. Я геть не засмучуся, якщо вона врешті отримає по заслугам.

—Ну і що нам з цим робити? Просто сидіти і чекати? — насупилася Аврора, хитаючись на стільці. —Хай що вони придумали, та це точно якесь знущання. Яке взагалі право вони мають нас тут тримати?

     Я заплющила очі. Чому життя підкинуло мені це випробування? Невже я мало страждала? Не можна померти тут. Не для того я так довго вибудовувала свій шлях. А ще є Хлоя. Що буде з моєю сестрою, якщо я загину на цій клятій грі?

     Мої роздуми перервав голос. Той самий зловісний і спотворений.

—Вітаю усіх на першому випробуванні. У вас є пʼятнадцять хвилин, щоб звільнитися від мотузок. Той, хто не впорається за виділений час — вибуває з гри. Бажаю успіху.

     Голос урвався, зануривши кімнату у тишу. Високо на стіні засвітився таймер. Звідки він там узявся? Однак хвилювало геть не це. Як нам звільнитися? Мотузки обвивали усе тіло, знерухомлюючи його.

—Що це за чортівня? — крикнула Нора.

—Цікаво, що станеться, якщо ми не впораємося за цей час, — пробурмотіла Аврора.

     Рейчел заридала, здригаючись на стільці. Це починало мене дратувати.

—Хтось має ідеї? — вигнула брову я. — Якщо так, зараз саме час їх озвучити.

     Ніхто не промовив ні слова. Кімнату заповнив лиш звук совання стільців і напруженого дихання. Цифри на таймері чимдалі зменшувалися. Дванадцять хвилин. Чого ж так мало часу? Я з усіх сил рухала руками в спробі розвʼязати мотузки. Однак ті не хотіли піддаватися.

     Рейчел разом зі стільцем впала на підлогу з голосним тріском. Одна з деревʼяних ніжок відламалася. Жінка вже не плакала, натомість, здається, змирилася із долею.

—Чого ж ці мотузки такі міцні, — загарчала Аврора, протяжливо зітхаючи.

     Рубі ж була на диво мовчазна. Її напруженим обличчям стікав піт.

     Десять хвилин.

—Хтось щось зробить нарешті? — буркнула Нора, закотивши очі.

—А ти сама не хочеш докласти хоч трохи зусиль? — закричала я на жінку, що сиділа нерухомо.

—Я чекаю, поки хтось звільниться і допоможе мені.

—Ну то сиди. Ніхто не буде з тобою панькатися.

     От же з хитра руда лисиця. Думає, що врятується за рахунок інших. Що ж, нехай вірить у це. Таке стерво ніхто не захоче рятувати.

     Тим часом лишилося девʼять хвилин. Моє серце шалено билося у грудях. Шкіра на руках пекла від тертя мотузок. Не здивуюсь, якщо побачу там криваві рани. Однак це не важливо. Зараз головне — звільнитися.

     Рубі несподівано підскочила на ноги, вільна від пут. Вона з полегшенням зітхнула, потираючи червоні роздерті запʼястя.

—Як ти це зробила? — вражено вирячила очі я.

—Маю трохи досвіду, — гмикнула Рубі.

—То допоможи нам! — вигукнула Нора, видихнувши.

     Рубі втомлено похитала головою і підійшла до Рейчел, яка продовжувала нерухомо лежати на бетонній підлозі разом зі стільцем. Жінка вхопилася за її мотузки і почала вправно перебирати пальцями. За дві хвилини Рейчел вже стояла на ногах, знову заплакавши.

—Дякую тобі! Я перед тобою у боргу.

     На це Рубі лише пирхнула. Чим би увесь час скигляча Рейчел зуміла б їй допомогти?

     Я не чекала і продовжувала вовтузитися зі своїми мотузками, доки Рубі допомагала Аврорі. Пальці німіли, та я не здавалася, відчувши легке послаблення на запʼястях. Ось він, мій шанс. Час стікав, а я відчувала як вузлів стає все менше. Потягнувши останній раз, звільнила руки і видихнула. Невже це сталося?

     Вже вільними, спітнілими і травмованими руками я прибрала мотузку з ніг і решти частин тіла. З глибоким вдихом полегшення встала на невпевнені ноги, але одразу ж втомлено осіла на підлогу. Я впоралася. Щоками потекли гарячі сльози радості.

     Рубі нарешті розібралася з мотузками Аврори і допомогла жінці піднятися. Аврора ж зарила руки у волосся і притиснулася спиною до стіни.

     Я глянула на таймер. Залишилося три хвилини.

—Мене нарешті хтось звільнить? — шалено закричала Нора, хитаючись на стільці.

—Ти цього не заслужила, — спокійно мовила я.

—А ти не втручайся! Чого причепилася до мене?

     Рубі зітхнула, вагаючись, та зрештою підійшла до Нори.

—Це перший і останній раз, коли я тобі з чимось допомагаю, — пробурмотіла жінка і взялася до роботи.

     Час швидко закінчувався. Півтори хвилини. А Рубі продовжувала розвʼязувати мотузки, важко дихаючи.

—Чому так довго! — схлипнула Нора.

     Нарешті жінка показала свій страх. А ще нещодавно була така самовпевнена.

—Вони не піддаються, — стурбовано мовила Рубі.