Розділ 1. Еліс

РОЗДІЛ 1

Еліс

За 5 днів до цього

     Ненавиджу будильники.

     Я привідкрила заспані очі і спробувала навпомацки вимкнути набридливу мелодію на телефоні. Кожного ранку одне й те саме. Хотілося зробити вигляд, що я не почула будильник і поспати ще кілька годин. Проте мій бос буде не в захваті.

     Я невдоволено забурмотіла і повільно піднялася з ліжка. За вікном тільки починало сходити сонце. Доводилося вставати раніше, щоб встигнути на роботу. От треба ж мені було влаштуватися в компанію, офіс якої знаходиться за годину їзди на машині від мого дому. Проте я не скаржилася, бо зарплатня була досить висока як для звичайної секретарки.

     Накинувши на себе теплий флісовий халат, я пішла заварювати каву. Звичайний ранок пʼятниці чи будь-якого іншого дня тиждня. Хоч щось у моєму житті було стабільним.

     Досі сонно кліпаючи очима, я прийняла душ, зʼїла нашвидкуруч приготовану яєчню з беконом і запила гіркою кавою. Проте навіть вона не давала мені вдосталь енергії. Останній місяць видався важким. Величезний обʼєм роботи, адже окрім посади секретарки, я підробляла офіціанткою у вихідні. Оренда за квартиру збільшилася, тож доводилося працювати майже без відпочинку. А ще три тижні тому помер батько, тож тепер доводилося допомагати й мамі, яка втратила бажання робити бодай щось і була нездатна забезпечувати себе і мою молодшу сестру Хлою. Взагалі в нашій сімʼї завжди були проблеми з грошима. Батьки заробляли небагато, тож ми жили не в надто розкішних умовах. Я мусила почати заробляти досить рано, поєднуючи навчання в коледжі з роботою репетитора, потім прибиральниці, няні та ще бозна-кого. Я звикла до важкої праці, проте за всі ці роки вона стала для мене скоріше засобом для існування і перестала приносити хоч якесь задоволення.

     Взагалі, я завжди мріяла стати художницею. З дитинства обожнювала малювати, і всі родичі та друзі казали, що я маю до цього неабиякий хист. Проте швидко стало зрозуміло, що так я не зможу заробити на комфортне життя. Тож від мого дитячого хобі залишилися тільки картини, що висіли в домі моїх батьків та в моїй скромній квартирі, постійно нагадуючи, якою я була колись і ким би могла стати, якби не фінансові проблеми.

     Я зітхнула, відкинувши болючі  спогади,  і пішла вдягатися. Вибрала класичний темно-сірий костюм, а також підбори з невеликою шпилькою. Заплітаючи світле волосся у хвіст, роздумувала, чому мене взагалі взяли на роботу в таку престижну компанію. Адже я була звичайною, нічим не примітною серед інших. Хоча, свою роботу виконувала добре, щоб не було жодних підстав мене звільнити. Я не могла втратити цю посаду. Адже тоді довелося б шукати інше житло і ще більше себе обмежувати. А головне, я не змогла б допомогати сестрі, про яку мати зараз не надто піклувалася.

     Надворі було прохолодно. Осінь почалася не надто приємно. Холодний вітер пробирав до кісток, проте я не зважала на нього і швидко прямувала на парковку, до свого старенького чорного «Фольксвагену». Помітивши одним оком сусідку,  я привіталася:

—Доброго ранку, міс Дженістон.

     Пʼятдесятирічна Аманда Дженістон була вдовою, проте доволі заможною. Її чоловік помер близько десяти місяців тому, і з того часу жінка дуже змінилася, ніби постарівши ще більше. Іскорка, що завжди була в її очах згасла, і тепер вона постійно самотньо гуляла у дворі, підгодовуючи пташок і вуличних котів, наче бажала піклуватися хоча б про когось.

—І тобі, Еліс, — тихо промовила Аманда, кинувши на мене один швидкий погляд блакитних очей. —  Насувається дощ, тобі не здається?

—Можливо, ви маєте рацію, — пробурмотіла я і глянула у небо. Там дійсно скупчувалися темні хмари і вкривали блакить своєю похмурою сірістю. Тільки цього мені не вистачало.

   Я тяжко зітхнула і відкрила автівку. В салоні було тепліше, ніж на вулиці, проте недостатньо, щоб почуватися комфортно. Я увімкнула пічку й відкинулася на сидіння, нервово постукуючи нігтями по керму. Мені вже не подобався цей день. Та зрештою я завела двигун і ввімкнула музику, намагаючись відволіктися.

     Дороги в такий час були майже порожні. Це завжди радувало, адже я не любила затори. Зайвий витрачений час,  який би я могла витратити на щось більш корисне. Повз мене на шаленій швидкості промчав червоний спорткар і зник за поворотом. І який дурень так розважається з самого ранку? Я пирхнула. У багатіїв точно не з повна розуму.

     Я спокійно їхала й слухала музику, поглинута думками. Сьогодні буде не легкий день. Наша компанія влаштовує офіційну зустріч для потенційних інвесторів, тож доведеться увесь час носити напої пихатим бізнесменам. У такі дні я справді не любила свою роботу. Проте потреба у грошах змушувала мене мовчати і без суперечок виконувати всі доручення. Колись я зможу вирватися і стати чимось більшим, ніж просто секретарка і помічниця на побігеньках. Я була в цьому впевнена.

     Зрештою надворі все-таки почався дощ. Вікна автомобіля заливала вода, і я почала неабияк злитися. Ця пʼятниця  точно вирішила наді мною познущатися. Що ж, гаразд. Я впораюся. Бувало й гірше. По дорозі я заїхала на заправку і взяла собі ще одну порцію кави. Дощ продовжував лити як з відра, тож дійшовши до машини, я була мокра, невдоволена і трусилася від холоду. Не думаю, що на роботі зрадіють моєму вигляду. Проте інших варіантів не було. Тож я сіла і поїхала далі, під звуки дощу та приглушеної музики з мого радіо.

     Здавалося, що поїздка тривала довше, ніж зазвичай. Коли я спітніла і втомлена, впевненою ходою увійшла до офісу, на мене вже чекав мій бос, Маркус Фінчер. Він був високим брюнетом із зеленими очима і невеликою щетиною. Коли я підійшла ближче, його погляд ковзнув по мені і став трохи зневажливим.

—Міс Кроуфорд, я радий, що ви вшанувати нас своєю присутністю в цей прекрасний день. Проте не можу не запитати. Що, заради диявола, з вами сталося?