Епілог. Покарання Фамірида

У кабінеті Генрі владарювала ніч. На годиннику була третя п'ятнадцять — колись бездоганно точний час його пікового хронотипу. Години, коли він зазвичай відчував себе абсолютним деміургом, королем власного вигаданого світу, тепер перетворилися на його персональну катівню.

Кімнату поглинув глибокий, майже відчутний на дотик сутінок. Єдиними джерелами світла залишалися мертвотно-біле сяйво екрана ноутбука та спрямований вузький промінь настільної лампи. Він бив у стіну над столом, вихоплюючи з темряви репродукцію старовинної картини: античний співець Фамірид падав ниць, його ліра була розбита, а прекрасні, безжальні музи відверталися, назавжди залишаючи його в пітьмі та сліпоті. Довга тінь від голови Генрі лягала на стіну, частково перекриваючи постать осліпленого співця й візуально римуючи їхні долі. Картина над столом більше не була декором. Вона стала діагнозом.

Генрі сидів, низько згорбившись перед монітором. Руки безживно лежали на клавіатурі, пальці застигли над клавішами «A» та «S» — наче він відчайдушно прагнув набрати «April» або «Sorry», але не знаходив у собі сил натиснути до кінця. На його змарнілому обличчі залягли глибокі тіні, очі були запаленими й порожніми.

Раніше нічна тиша була його головним союзником, його особистим, безпечним космосом. Тепер вона оглушувала, тисла на барабанні перетинки. У цій дзвінкій порожнечі його мозок, наче зациклена, порепана платівка, раз по раз прокручував крижаний голос Ілзе: «Я не твій персонаж. Я жива».

На абсолютно білій, стерильній сторінці текстового редактора монотонно й ритмічно миготів курсор. Тріпотіння… тріпотіння… тріпотіння… У тиші кабінету це виглядало як цифровий лічильник вибухового пристрою або рідкісний, згасаючий пульс помираючого. У цю мить головним ворогом Генрі був не медіасиндикат, а ця вертикальна риска на порожньому аркуші.

Генрі зробив глибокий, судорожний вдих. Нарешті його вказівний палець із тихим кліком опустився на клавішу. На екрані з'явилася самотня літера: «A».

Він завмер. Вдивлявся в неї кілька секунд, наче дивився в розверзлу безодню власного краху.

Потім повільно, зі свинцевою важкістю в усьому тілі, він натиснув Backspace. Літера зникла. Знову незаймана, знущальна білина.

Генрі спробував згадати, як це — керувати чужими сюжетами й гнути лінії чужих доль під власну диктовку. Але його дар був заблокований, випалений дотла всеосяжним почуттям провини. Він більше не був Автором. Він перетворився на випадкового глядача, який безнадійно запізнився на власний поїзд.

Тиша навколо нього почала вібрувати. Поступово в ній зародився ледь чутний, низькочастотний гул, що переростав у примарне луння. У цей наростаючий ембієнт божевілля вплелися заледве розрізнені звуки — далекий, виразний стукіт підборів Музи по сухому паркету оперного залу в Антібі та важкий шелест бордової портьєри. Спогад накотив із такою силою, що буквально осліпив його в цій темряві.

Генрі повільно підняв руки й закрив ними обличчя. Мертвотне світло від ноутбука спроєктувалося на тильний бік його долонь, пофарбувавши їх у білий колір — колір чистого аркуша, на якому він більше ніколи й нічого не зможе написати.

За вікном кабінету розкинулася холодна, чорна південна ніч. Якби хтось подивився на будинок письменника цієї години, він побачив би лише маленьку, тьмяну світну цятку вікна, загублену в безкраїй порожнечі сплячого світу.

Книга Друга: Полювання на Музу. Анонс.

Щоб повернути здатність писати, йому доведеться повернути ту, яка ожила всупереч його волі. Але тепер це не просто пошук утраченої жінки. Це битва за порятунок власної душі.