ГЛАВА 15: Луна Опери. Автор і Мінотавр

Від самого ранку в гостьовому будинку в Антібі панувала задушлива напівтемрява, яку розрізали поодинокі, гострі як леза сонячні промені. Генрі стояв біля вікна, не дивлячись на вулицю. Його погляд був прикутий до Ейпріл, яка сиділа на самому краю ліжка й пильно дивилася на нього. Кожна мить очікування давалася йому вкрай важко, обличчя було напруженим, але коли він підніс телефон до вуха, його голос прозвучав як абсолютний, непорушний моноліт. Він глибоко, розмірено зітхнув. На обличчі не здригнувся жоден мускул, а голос зазвучав дивовижно м'яко й оксамитово — точно так само, як він розмовляв зі своїм агентом протягом останніх десяти років, обговорюючи структуру чергового бестселера.

— Здрастуй, Валері. Твій Автор на зв'язку.

— Треба ж, — пролунав у відповідь улесливий голос Валері. — А я думав, ти вже на пів дорозі до мене.

На іншому кінці дроту, на залитій сліпучим сонцем терасі, Валері потопав у стерильній, холодній розкоші своєї вілли. Величезні панорамні вікна випалювали інтер'єр білим світлом, підкреслюючи його ідеальну геометрію. Одягнений бездоганно, Валері розслаблено тримав у руках чашку з дорогої порцеляни, і лише пальці, що занадто сильно стиснули ручку, видавали його напругу. Глибокі сині тіні від моніторів у кімнаті Генрі та цей сліпучий полудень Лазурового Берега стикалися у просторі дзвінка, наче інь і ян.

Генрі витримав паузу, кинувши короткий погляд на Ейпріл, потім заплющив очі й заговорив із фальшивою, але лякаюче переконливою покірністю:

— Я знаю, що сталося, Валері. Так… це я відкрив скриню Пандори. Визнаю. Я сам випустив це чудовисько з лабіринту і сам винен.

У слухавці почувся легкий шелест — Валері змінив позу, і в його тоні прорізалося небезпечне, хиже задоволення:

— Усвідомлення помилки — перший крок до… фіналу. Але ж ти дзвониш не за відпущенням гріхів?

— Мені потрібно десять хвилин, — відчеканив Генрі. — Особиста зустріч на нейтральній території. Один на один. Без твоїх хлопчиків з автоматами. Я покажу тобі план, Валері, і він тобі дуже сподобається. Ти ж пак любиш красиві фінали? Я перепишу його під тебе.

Валері тихо, майже щиро розсміявся, і цей звук змішався з легким шумом вітру, що гуляв його терасою.

— Ти хочеш продати мені мою ж власну віллу?

— Я хочу віддати тобі Мінотавра, Валері. Того, кого ти так довго шукав. В обмін на моє життя. Лише десять хвилин твоєї уваги. Зустрінемося в старій опері. Чекаю за двадцять хвилин.

Генрі натиснув відбій. На іншому кінці дроту Валері хижо усміхнувся, дивлячись на потемнілий екран. Він був абсолютно впевнений, що Автор просто рятує свою нікчемну шкуру, і наживка була заковтнута.

Генрі повільно опустив телефон і повернувся до Ейпріл. Вона відводила погляд кудись у стелю. Здавалося, вона заледве стримується, щоб не задушити себе власними схрещеними руками — настільки сильною була лють, що спалахнула в ній через його шалений блеф. Напруга її тіла стала майже відчутною на дотик; повітря навколо неї наче наелектризувалося, готове ось-ось спалахнути синюватим коронним розрядом із ледь чутним, загрозливим потріскуванням.

— Пішли, — коротко кинув Генрі, безжально заземлюючи цей сплеск чужої злості. — Ти йдеш першою. Маскуєшся на місці. Не висовуйся, поки я не з'явлюся. Твоє завдання — пропустити Валері в ложу.

Занедбаний оперний зал медіасиндикату в Антібі потопав у задушливій напівтемряві та столітньому пилу. Урядова ложа, де возсідав Валері, була різко вихоплена з темряви єдиним, мертвотно-білим променем старого театрального софіта, що бив звідкись із глибини порожнього глядацького залу. У цьому конусі світла кружляли потурбовані порошинки, схожі на дрібний попіл.

Валері влаштувався в самому центрі ложі, потопаючи в глибокому оксамитовому кріслі. Бездоганний смокінг, ліниво затиснутий у пальцях келих — уся його поза випромінювала абсолютну, майже царську впевненість. Генрі стояв усього за два кроки від нього, застигши на самій межі світла й тіні. Його довга силуетна тінь падала просто на коліна Валері, але сам він, залитий безжальним білим сяйвом, здавався беззахисним і вразливим.

Просто за спиною Валері важка бордова портьєра ледь помітно колихнулася. Генрі краєм ока вловив цей рух, розрізнивши за щільною тканиною обриси жіночого силуету з пістолетом у руці. Усередині нього розлилося небезпечне, п'янке торжество. Він був абсолютно впевнений, що там, за лаштунками, стоїть Ейпріл, слухняно чекаючи на його умовний знак.

Він заговорив повільно, упиваючись кожним словом цієї імпровізованої, фінальної симфонії. Голос Генрі з легким, гулким луною розносився порожнім залом:

— Знаєш, Валері, твоя головна проблема як персонажа — ти занадто повірив у власний лоск. Але всередині ти залишився банальним, жорстоким паразитом на чужому таланті. Твоя арка затягнулася. Пора здавати рукопис до архіву.

Валері лише усміхнувся і зробив неквапливий ковток.

— Ти прийшов читати мені лекції з драматургії, Генрі? Ти один. Без зброї. Мої люди тримають периметр.

— Я не один, Валері. Пам'ятаєш свою улюблену фразу, яку ти говорив дівчатам з Академії перед тим, як зламати їх? Ти сказав її Ілзе, ти сказав її Ейпріл. «Блудна Муза завжди повертається до свого господаря».

Генрі замовк, навмисно розтягуючи паузу. Це слово було ключем. Оглушливим сигналом до дії. Він завмер, затамувавши подих і чекаючи на вистріл.

Портьєра різко розчинилася. Ніякої тривалої боротьби, криків чи витончених кіношних бійок — це була миттєва, холодна ліквідація. Похмуру тишу театру прошили три хльосткі, глухі хлопки пістолета з глушником.

Кулі наскрізь прошили оксамитову спинку крісла та груди Валері. Дорогий келих вислизнув із його пальців і з тонким брязкотом розбився об паркет. Валері застиг. З його горла вирвався важкий, клекочучий хрип, і він повільно повалився вперед, на оксамитовий бар'єр ложі. У свої останні секунди він дивився не на ту, що стояла за його спиною. Він дивився просто в очі Генрі. У цьому згасаючому погляді читалися шок, упізнавання і запізніла, гірка повага: «Ти все-таки переграв мене, Авторе».