ГЛАВА 14: Кристалічна отрута

Ілзе повернулася на віллу. Звичні кухонні запахи змішалися з відчутним ароматом страху та чужої агресії. Просто за дверима стояв Валері. Його обличчя спотворилося, а в очах плескалася дика лють.

— Де він?! — несамовито загорлав він, озираючись на всі боки, наче стіни цоколя могли ховати ліквідаторів.

Вона впала на коліна, миттєво натягнувши на обличчя звичну маску — отрепетирований коктейль із розпачливої паніки та рабської відданості.

— Валері, змилуйся! Я нікого не бачила! — заголосила вона, простягаючи до нього тремтячі руки. Зараз вона виглядала як побита служниця, готова на все, аби лише приспати його пильність.

Але видавець, доведений лавиною поганих новин до крижаного божевілля, більше не вірив нікому. Його породисте обличчя перекосилося від параної. Він мертвою хваткою вчепився в комір її кофти, рванув на себе і швиргонув у відкритий зів цокольної кухні.

— Я сама! Клянуся тобі, Валері… сама! — Ілзе задихалася на холодній підлозі, розсипавши по кахлю лавандові пасма волосся.

Він грубо штовхнув ногою масивні дубові двері. Засув устав на місце з важким металевим брязкотом, запечатавши їх у госпблоці й відрізавши від решти будинку. Валері не слухав. У його запаленому, загнаному в кут мозку пульсувала єдина догма Синдикату: підкорити через приниження. Забрати волю, щоб повернути контроль над світом, який рушиться.

— Доведи мені це, суко! — прохрипів він, нависаючи над нею всією своєю важкою масою і на ходу зриваючи одяг. — Доведи вірність тілом. Просто тут, або я пущу тобі кулю в потилицю.

Він брав її так, наче знищував докази — з тваринною, каральною запеклістю, втискаючи її обличчя в холодну поверхню кухонного столу. Тріщали суглоби, дерево в'їдалося в шкіру, вимагаючи абсолютної, рабської покори. Ілзе не чинила опору.

Вона завмерла, дивлячись на ніж для м'яса, що лежав на обробній дошці. Її фальшиве каяття просто тут, на кухонному столі, перетворювалося на чисту, кристалічну отруту. Отруту, яку вона дбайливо збереже до їхньої наступної — останньої — зустрічі.