Глава 13: Утрата Ферзя

Сірий Peugeot завмер на вузькому ґрунтовому узбіччі за триста метрів від південного краю мису. Ніч обрушилася на Лазуровий берег густою, синьо-чорною пеленою. Солоний прибій люто штурмував скелі внизу, гуркочучи так, що вібрація віддавалася в грудях. Холодні бризки летіли вгору, змішуючись із вітром, просякнутим йодом і вологим каменем. Кожен удар хвилі заглушав світ, створюючи щільний звуковий кокон — нічого, крім реву моря, скреготу гальки та свисту вітру в кипарисах.

У машині шибки злегка запотіли від дихання. Марк сидів за кермом, поклавши важку долоню на важіль передач, мотор тихо буркотів на холостих. Він курив у прочинене вікно, і запах тютюну змішувався з морською сіллю, що проникала всередину. Генрі нервово перебирав пальцями, закритий ноутбук лежав на колінах як щит.

— Вони не дурні, Генрі, — хрипко кинув Марк, не обертаючись. — Але й ми не перший день в обоймі. Твоя дівчинка знає, що робити. Головне — не смикайся.

— Вона не моя, Марку, — Генрі вдивлявся в темряву, де за стіною паркану бушував прибій. — Річ не в дурості. Валері знає, на які струни натиснути, щоб ми зробили фатальну помилку. Я просто… боюся, що цей сюжет уже написаний ним до нас.

Марк хижо усміхнувся, струшуючи попіл у ніч. Вітер тут же підхопив його й уніс разом із черговим ревом хвилі.

— Сюжети пишеш ти. А я просто стріляю, якщо хтось намагається псувати твої чернетки.

Він забарабанив пальцями по керму. Від нього пахло тютюном і дешевою кавою.

— Генрі, ви ліземо в зашморг. Валері — це не просто твій зажерливий видавець. За ним стоять люди, які стирають міста з реєстрів, якщо їм нудно. Якщо дівчисько натисне на гачок, нас закопають під цією ж віллою. У мене донька. Мені не можна в розхід.

— Ти будеш чистий, Марку, — голос Генрі звучав лякаюче рівно, перекриваючи черговий удар прибою. — Я все продумав. За протоколами Синдикату Ейпріл — біглий ліквідатор із порушеною психікою. Зброя, що вийшла з-під контролю. Якщо Валері загине від її руки — це внутрішній збій. Корпоративний нещасний випадок. На нас не впаде ні краплі. Юридично й тактично нас тут просто немає.

Марк подивився на нього з прищуром.

— Ти говориш про жінку, яка врятувала тобі життя в Цюриху, як про параграф у контракті.

— Я говорю про неї як про єдиний логічний фінал цієї глави, — спокійно відповів Генрі.

Ейпріл, пригинаючись, ковзала в тіні піній уздовж глухого кам'яного муру. Холодні бризки прибою осідали на обличчі, просочували камуфляжну куртку, змушували фіолетові пасма липнути к щокам. Важкий армійський бінокль холодив шкіру. Рев хвиль повністю заглушав кроки — ідеальна звукова завіса.

Залізна стулка кухонних дверей глухо звякнула, але цей звук тут же поглинула безодня. Із отвору, залитого тьмяним жовтим світлом, вийшла куховарка з пластиковим відром. Швидка, котяча хода.

Щойно вона відімкнула хвіртку, з густої тіні кипариса безшумно виросла Ейпріл. Матовий ствол «Глока» жорстко уперся жінці в основу черепа. Холодна сталь контрастувала з теплим диханням жертви та солоними бризками на шкірі.

— Ні звуку, — крижаним шепотом промовила Ейпріл німецькою, фіксуючи її вільною рукою. — Зроби глибокий вдих і повільно повернись.

Жінка завмерла. Плечі напружилися на мить — готовність до смертельного перехоплення. Але, почувши чисту німецьку вимову «ластівки», вона повільно, з котячою грацією підняла руки. Кухонна косинка зісковзнула на мокру землю.

Тьмяне світло зірок і спалахи білої піни від прибою вихоплювали з темряви різкі, порочні й лякаюче красиві риси її обличчя. Ілзе виглядала як бездоганна статуя, створена для храму. Лавандові пасма волосся спалахнули в темряві — фірмовий маркер Валері.

Ейпріл важко дихала. Солоний вітер бив у обличчя, холодні краплі стікали по шиї. Ствол «Глока» ледь помітно здригнувся. Крижана впевненість шпигуна танула під ревом бурі. Ілзе. Дзеркало. Дурепа, закохана в об'єкт… Рев хвиль заглушав думки, як монотонний радіообмін, — єдине, що тримало її на плаву.

Ілзе повільно повернулася, ледь помітно притискаючись потилицею до дула. На обличчі з'явилася тиха, порочна усмішка.

— А… Я тебе пам'ятаю. Ти, здається, Ейпріл? — м'яко промовила вона. — Я б хотіла поговорить з тобою. Мені дуже потрібно… знати. Як ти після всього, що сталося? Як ти виживаєш?

Цілковита тиша між ударами прибою. Тільки гуркіт, сіль на губах і дві вцілілі маріонетки, що стоять обличчям до обличчя.

У салоні машини Генрі до болю в пальцях стиснув важкий прилад нічного бачення Марка, притиснувшись лобом до скла, вкритого краплями морської вологи. Крізь зеленувату фосфорну оптику біля хвіртки кам'яного паркану чітко проступали два нерухомі жіночі силуети, що тремтіли в такт хвилям.

— Вони занадто довго стоять разом. Щось пішло не так.

Марк спокійно поклав руку на важіль передач.

— Чекаємо, Авторе. Чекаємо.

* * *

Квартира зустріла їх задушливою, застояною спекою. Напівтемрява без верхнього світла перетворювала кімнату на склеп, де тіні здавалися густішими за стіни. Єдиним джерелом життя було холодне, мертвотно-блакитне сяйво ноутбука, що відбивалося на незграбному обличчі Марка. З вікна крізь щілини жалюзі пробивалося різке, брудне світло вуличного ліхтаря. Воно падало на підлогу рівними, жорсткими смугами, розрізаючи напівтемряву на чорне й біле — «ефект зебри», який безжально ділив кімнату і людей у ній на зони світла й тіні.

Слова сипалися з Ейпріл занадто швидко, ламаючи її звичне шпигунське мовчання. Вона рухалася гарячково, але лякаюче безшумно: перевіряла віконні засуви, перекладала патрони, хапала ганчірку й до скрипу терла і без того чистий гранований стакан.

Її тіло було затиснуте, наче всередині звівся курок; вона займала руки лише для того, щоб Генрі не помітив, як тремтять її пальці. Їй потрібно було до краю заповнити простір дією, вибудувавши стіну зі слів між собою та його проникливим поглядом.