ГЛАВА 12: Тригер капкана

Марк повернувся за дві години, безшумно припаркувавши біля воріт гостьового будинку нічим не примітний сірий седан Peugeot на місцевих номерах. Колишній коп кинув ключі на стіл і мовчки всівся в кутку, звично виудивши з кишені ганчірку для зброї. Він не заважав — у кімнаті повним ходом ішла ментальна робота. Його мовчазна присутність створювала необхідну ілюзію безпеки, поки Генрі та Ейпріл штурмували віртуальні стіни чужої фортеці.

— Є зачіпка, — Ейпріл швидко застукала по клавіатурі автономного термінала, виводячи на екран три нові вікна. — Серйозно?! — раптом вигукнула вона. — Цей тип не оновив коди доступу після цюрихського погрому! Я навіть можу підключитися до комутатора радіостанцій охорони. Валері спілкувався з ними дистанційно, через інтернет.

— Чудово, — Генрі присунувся ближче, його письменницький погляд миттєво фіксував деталі.

На екрані, змінюючи одне одного, поповзли сірі обриси високих кам'яних парканів, глухих кованих ворот і густих кипарисових алей.

— Дивись сюди, — Генрі вказав пальцем. — Повороти камер на під'їзній дорозі залишають сліпу зону кожні сорок секунд. Ось тут, між скелею і краєм живого плоту.

Цифрова модель садиби промальовувалася повільно, наче тривимірне креслення. Генрі чітко розмежовував сектори обстрілу, відзначав висоти, вираховував кути огляду камер та потенційні снайперські позиції на скелястому узбережжі. Маєток Валері виглядав справжньою неприступною цитаделлю.

— На стику глухого паркану та прибережних скель — сліпа зона, — Ейпріл вела пальцем по тачпаду, виводячи картинку з купольної камери. — Але Валері виставив там парний патруль. Колишні легіонери, за виправкою видно…

Раптом вона завмерла. У кадрі з'явилася жінка в строгому фартуху кухонної прислуги, яка виносила сміття. Ідеальна постава, економні рухи та професійна оцінка сліпих зон видавали в ній зовсім не прислугу.

— Не може бути… — заледве чутно прошепотіла Ейпріл. У голосі змішалися шок і далеке впізнавання. — Це Ілзе. Елішева… Моя сестра по табору Штазі. Її списали з оперативної підготовки після зальоту ще в учебці. Вона теж «ластівка» — так нас називали куратори. Дівчина для медового шантажу. Вона пройшла ту саму муштру… А потім спробувала накласти на себе руки — прив'язалася до об'єкта. Закохалася, дурепа…

Слова вирвалися і повисли в повітрі. Ейпріл різко осіклася, наче намагаючись втягнути їх назад у горло. Очі розширилися від раптового, обпікаючого усвідомлення. Вона сама закохалася в Генрі — у свій «об'єкт». Вона теж дурепа. Серце заколотилося, як після удару під дих. Руки затремтіли на тачпаді.

Перед очима попливли сірі коридори спецшколи. Пам'ять безжально жбурнула її назад — у дні, коли психіку ламали, перетворюючи дівчат на зброю. Щоб вижити, розум вимикав співпереживання. Люди ставали «об'єктами».

Зараз старий кошмар рвонувся назовні. Ейпріл відчула крижану порожнечу всередині. Минуле, яке вона роками замуровувала в собі, прорвало греблю. Свідомість Ейпріл затопило холодним, задушливим туманом, стираючи реальність і залишаючи лише глухий, паралізуючий жах.

— Розклад змінюється, — тихо промовив Генрі.

Він давно підозрював, що легкість зі старими кодами — усього лиш гостинна пастка Валері. Поява Ілзе трохи плутала карти.

— Марку, забирай ключі. Заводь машину, — скомандував Генрі, не обертаючись. — Нам треба висуватися на вечірню розвідку.

Марк мовчки згріб брелок і рушив до виходу. Біля дверей він притормозив:

— Що ти задумав, Авторе?

— Валері чекає, що ми поліземо через скелі, — Генрі вже бачив свій план у голові. — Я ламаю його режисуру. Гріємо мотор.

Коли двері за Марком зачинилися, в кімнаті залишилося тільки уривчасте, важке дихання Ейпріл.

— Я… я не знаю, хто я… — прошелестіла она, розсипаючись на друзки.

Генрі миттєво перехопив її за плечі й силою розвернув до себе.

— Ейпріл! — його голос прогримів, пробиваючи глуху паніку. — Дивись на мене. Подивись мені в очі!

Вона судорожно вдихнула. Генрі міцно тримав її погляд.

— Відкрий свій лабіринт. Повторюй за мною: «Так, у мені є тінь. Так, я — шпигун. Так, я — убивця». Це твій Мінотавр. Не шукай маску «звичайної людини». Визнай його — і удар Валері піде в порожнечу. Ілзе — дзеркало. Ти вже не та дівчинка з табору. Навіть якщо це любов до «об'єкта» — це твоє. Прийми. Бодай на якийсь час.

Ейпріл видихнула, але погляд залишався скляним. Їй потрібен був жорсткий, відчутний якір у реальності.

Генрі розумів: витягти її з цієї безодні словами неможливо — старі шрами в'їлися занадто глибоко. Їй потрібен був не утішитель, а командир. Рятівне насильство дією, здатне заглушити внутрішній крик.

— А тепер — до справи, — спокійно, але твердо продовжив він, підсуваючи їй навушники від термінала. — Підключися до радіообміну охорони. Слухай кожен їхній крок, кожну фразу. Фіксуй патрулі, зміни в графіку, будь-які згадки про Ілзе. Це дасть нам вікно. Працюй, Ейпріл. Слухай їх — і не давай своїм думкам узяти гору.

Ейпріл механічно кивнула, одягла навушники. Монотонне тріскотіння радіо, уривки команд французькою та німецькою, статичні перешкоди почали заповнювати голову. «Пост два — чисто…», «Зміна за п'ятнадцять…». Шум чужих переговорів, заглушаючи внутрішній крик, ставав її рятівною бронею. Руки знову леггли на клавіатуру. Крижана порожнеча не зникла, але відступила за стіну оперативної рутини.

За п'ятнадцять хвилин, коли її дихання повністю вирівнялося, Генрі обережно торкнувся її плеча.

— Пора. Поїхали.

Ейпріл згорнула термінал у тактичний рюкзак, залишивши у вусі лише один непомітний мікронавушник, що продовжував ловити хвилю охорони. Поки вони йшли до машини, Генрі заледве чутно прошепотів їй:

— Ти зустрінешся з нею. Але слухай мене уважно: тримай цю Музу на прицілі свого розуму. Якщо вона зірветься, запанікує або побіжить убивати Валері — зупиняй без попередження. На кону не її емоції, а життя і наше майбутнє. Зрозуміла мене?