ГЛАВА 10: Сантименти в бардачку

Важкий «Хаммер» ходко йшов залитим передсвітанковою імлою шосе A7, мчачи на південь, крізь долину Рони до Провансу. Марк упевнено тримав стрілку спідометра біля небезпечної межі, витискаючи з броньованої машини максимум. Шум покришок по мокрому асфальту автостради та глухе, утробне рокотання дизеля зливалися в рівний, заколисуючий гул.

На задньому сидінні, згорнувшись під м'яким дорожнім пледом Хлої, спала Ейпріл. Позбавлена в цю мить своєї хижої настороженості, вона здавалася зовсім юною і крихкою. Графітова кофта була злегка розстебнута на комірі, лавандовий чубчик упав на обличчя, а губи здригалися во сні — тіло нарешті добирало ті крихти тепла й безпеки, які їй подарувала шалена ніч біля каміна в Ліоні.

Марк кинув короткий погляд у дзеркало заднього виду, переконуючись, що пасажирка заснула міцно, а потім клацнув тумблером, роблячи підсвічування приладової панелі тьмянішим. Він дістав із пачки цигарку, але запальничку чіпати не став — просто перекочував фільтр між губами.

— Ну що, Авторе, — стиха, щоб не потурбувати дівчину, порушив мовчанку Марк. — Вітаю. Ти офіційно переступив межу, за якою звичайні письменники перетворюються на персонажів власних кримінальних трилерів. Як відчуття?

Генрі, який сидів на пасажирському кріслі, утомлено потер перенісся:

— Відчуття, ніби я пишу роман на ходу, сидячи на пороховій бочці. І в мене постійно крадуть фінал.

Марк тихо хмикнув, хитнувши головою. Він витримав паузу, дивлячись на темну стрічку дороги, що йшла в ранковий туман, а потім заговорив зовсім іншим тоном — без звичного армійського цинізму, сухо й вагомо:

— Давай начистоту, Генрі. Поки дівчисько спить. Я бачив, як ви спускалися у вітальню Хлої перед самим виїздом. І я занадто старий вовк, щоб не збагнути, що між вами відбулося біля каміна. Ви переплавили свою спільну параною в ліжко. Це сильний клей, не сперечаюся. Але зараз, поки ми тримаємо курс на Антіб, тобі треба ввімкнути холодну голову.

Генрі повернувся до друга, його погляд поважчав:

— Ти хочеш сказати, що вона досі грає зі мною? Після всього, що було? Після Цюриха?

— Вона витягла тебе із засідки, Генрі, це факт, — Марк міцніше перехопив кермо, в його очах відбилося холодне світло зустрічних фар. — Вона не вистрілила тобі в спину, прибрала найманця і затягла в мій «Хаммер». Але пам'ятай: кішка завжди гуляє сама по собі. Особливо шпигунська кішка, яку в таборі Штазі дресирували виживати за будь-яку ціну.

Марк вийняв цигарку з рота і вказав нею на дзеркало заднього виду:

— Синдикат ламав її особистість, коли вона була студенткою. Те, що ти називаєте любов'ю чи вірністю, для неї зараз може бути просто рефлексом самозбереження. Ти для неї — єдиний шанс залишитися в живих, поки Валері оголосив на неї полювання. Твої мізки, мої кулі, наші ресурси. Поки ми йдемо до однієї мети — вирвати диски й знищити Валері — вона буде найкращим напарником, ідеальною жінкою і піде за тобою у вогонь. Але що буде, коли гра закінчиться? Коли в її руках опиниться свобода і чистий паспорт? Ти впевнений, що Ребека не прокинеться знову?

Генрі промовчав, дивлячись на тьмяну приладову панель. Слова Марка не поранили його — вони були тією протверезною, суворою правдою, яку він і сам прокручував у голові. Але перед очима письменника стояло інше: не розважливий погляд шпигунки, а перелякані, лазурові очі Ейпріл там, на підлозі біля каміна, коли з неї спала остання маска, і її судорожний, розпачливий видих, коли він притиснув її до себе.

— Вона могла залишитися з Валері, Марку, — тихо, але твердо відповів Генрі. — Могла здати мене в паркінгу й отримати прощення Синдикату. Але вона зробила вибір. І в цій машині зараз сидить не Ребека. Ребека померла в лісі, у покинутому будиночку.

Марк мовчки похитав головою, визнаючи право друга на власну впертість. Він нарешті чиркнув запальничкою, прикурюючи, і випустив тонку цівку диму у прочинене бокове вікно, куди вже пробивалося солоне, тепле повітря французького півдня.

— Твій роман, Авторе. Тобі й писати фінал, — Марк похмуро усміхнувся, і в його голос повернувся звичний командирський метал. — Але на віллі Валері в Антібі сантименти доведеться залишити в бардачку. Там буде філіал пекла. Мої джерела в Ліоні підтвердили: наш удар повністю паралізував його сервери, Валері в паніці й уже скликав на віллу покупців із Пекіна та Макао, щоб скинути архіви «Муз». Вілла стоїть на скелях, охорона — професійні найманці з колишніх легіонерів. Нам потрібен ідеальний таймінг. Або ми забираємо жорсткі диски до початку торгів, або нам доведеться помножити на нуль увесь цей шпигунський ярмарок разом із твоїм колишнім видавцем.

У цю мить на задньому сидінні почувся тихий шелест. Плед зісковзнув донизу. Ейпріл розплющила очі, миттєво, за долю секунди фіксуючи обстановку в кабіні. Тонка цівка сигаретного диму, що вилітала у вікно, змусила її рефлекси спрацювати раніше, ніж вона остаточно прокинулася. Вона перевела погляд із Марка на Генрі, ласкаво й трохи втомлено усміхнулася письменнику і потягнулася, розправляючи затерплі плечі.

— Ми вже близько? — тихо запитала вона, вдивляючись у силуети приморських пальм, що здалися на горизонті, та відблиски ранкового сонця на лазуровій гладі Середземного моря.

— Ласкаво просимо на Лазуровий берег, Музо, — відгукнувся Марк, гасячи недопалок у попільничці. — Ми вже близько. Знімай запобіжник.