ГЛАВА 6: Стерильний контур

Електронний годинник на приліжковій тумбі беззвучно відрахував 14:40. За важкими віконними шторами, що не пропускали світла, вирував сірий, вогкий швейцарський день, але в номері панувала напівтемрява. Вони проспали майже вісім годин — глухим, важким сном утікачів, коли виснажений організм просто вимикається, відмовляючись перетравлювати шок минулої ночі.

Тихий, розмірений зумер інтеркому змусив Генрі різко розплющити очі. Письменницький мозок увімкнувся миттєво, скануючи простір.

— Підйом, змовники, — лунав у динаміку хрипкий голос Марка. — Годі тиснути матрац. Пакети з речами біля дверей, нам пора висуватися.

Ейпріл піднялася першою. Рухи її тіла, попри втому, знову набули безшумної котячої точності. Затягнувши важкі фірмові пакети в номер, вона зникла у ванній.

Коли двері відчинилися, Генрі мимоволі застиг. Лавандова Муза в мереживах зникла назавжди. Ейпріл вийшла в графітовому трикотажному костюмі. Цупка тканина ідеально сідала по фігурі, не привертаючи зайвої уваги, але й не сковуючи рухів. На ногах замість карикатурних вовняних шкарпеток тепер красувалися легкі технологічні кросівки. Із дзеркального глянцю стерильного номера на Генрі дивився не живий трофей і не фальшива покоївка, а зібраний, небезпечний напарник. Вона нарешті була у своїй формі.

У дверях з'явився похмурий Марк. Він на ходу застібав тактичну куртку, під якою вгадувався глухий контур бронежилета.

— Я в паркінг, треба перевірити периметр і прогріти «Хаммер», — кинув колишній коп, налаштовуючи рацію. — Чекатиму на вас у машині. Закінчуйте з електронікою — і бігом до мене. Часу обмаль.

Марк пішов, і в кімнаті повисла коротка, дзвінка тиша. Ейпріл стояла біля дзеркала, поправляючи комір. Вона виглядала спокійною, але Генрі бачив, як ледь помітно здригаються її пальці — позначалася залишкова дія транквілізатора та колосальне ментальне виснаження.

Генрі повільно опустив руку в кишеню куртки й витягнув важкий матовий «Глок». Метал приємно холодив долоню. Секунду письменник вагався. Розум автора детективів твердив, що віддавати єдину зброю професійному ліквідатору «Академії» — це безумство. Але інтуїція підказувала: маски зірвано. Їм обом більше нема чого ділити.

Він повернувся і простягнув пістолет Ейпріл руків'ям уперед.

Вона застигла, вставившись у вороновану сталь. У її лазурових очах промайнув щирий подив, змішаний із недовірою. Шпигунів «Академії» вчили, що зброя — це влада, а владою не діляться добровільно.

— Ти повертаєш його мені? — тихо, майже беззвучно запитала вона, не поспішаючи простягати руку. — Після всього, що було в шале?

— Там, в Interxion, ти маєш бути у всеозброєнні, — спокійно відповів Генрі, дивлячись їй прямо в очі. — Марк правий, охорона кампусу не ставитиме запитань. Якщо все піде шкереберть, мені потрібен надійний напарник, а не беззбройний заручник. Я вірю тобі, Ейпріл.

Вона зробила короткий крок уперед і впевненим, відточеним рухом перехопила «Глок». Зброя лягла в її долоню як влита, ніби повернулася відсутня частина її самої. Ейпріл перевірила магазин, звичним рухом дослала патрон у патронник і спритно сховала пістолет у внутрішню кишеню куртки.

— Дякую, Генрі, — вимовила вона, і в її голосі вперше не було фальші. — Ти не пошкодуєш. Нам пора.

Сухе, холодне повітря підземного паркінгу зустріло їх гулкою луною та запахом бензину. Марк уже сидів усередині свого броньованого монстра; важке, утробне рокотання форсованого дизеля глухо вібрувало, відбиваючись від бетонних перекриттів.

Генрі та Ейпріл устигли зробити лише десять кроків до машини, коли реальність зробила різкий, смертоносний віраж.

З-за бетонних колон одночасно спалахнули потужні, сліпучі прожектори. Біле, безкомпромісне світло вдарило в очі, засліплюючи й змушуючи Генрі скинути руку. Із темряви кутів, плавно перетікаючи з тіні у світло, ступили чотири масивні постаті в чорному тактичному спорядженні. У руках кожного були затиснуті штурмові карабіни, а довгі циліндри глушників дивилися прямо в груди письменнику. Ловушка зачинилася в найбезпечнішому місці Глаттбругга.

З-за спин штурмовиків, ліниво й знущально поплескуючи в долоні, вийшов чоловік. На ньому було бездоганне пальто з дорогого кашеміру, а на губах грала витончена світська напівусмішка.

Валері.

Його видавець і літературний агент. Людина, яка останні десять років керувала його тріумфами, витягувала з творчих криз і яку Генрі вважав єдиною близькою людиною в цьому цинічному світі. У різкому світлі прожекторів його випещене обличчя здавалося застиглою, бездушною маскою.

— Прекрасний сюжет, Генрі, — Валері продемонстрував свою фірмову театральну усмішку, в якій тепер виразно проглядала холодна іронія. — Але авторський рукопис має бути зданий видавцеві вчасно. Разом із твоєю головою. І, звісно ж, разом із твоєю бракованою Музою.

Валері перевів переможний, поблажливий погляд на лобове скло «Хаммера», за яким угадувався силует водія, і схвально кивнув:

— Чудова робота, Марк. Професійно виконано. Тепер я розумію, чому твої послуги в Інтерполі коштували мені так дорого. Придурки в лісі біля шале ледь усе не зіпсували, але ти спрацював чисто. Заманив голубків прямо в клітку. Глуши мотор і виходь, твої гроші вже на рахунку клініки в Штатах. Доньці привіт.

Генрі відчув, як повітря застрягає в грудях, а серце пропускає удар. Значить, Марк усе-таки збрехав у машині? Розповідь про хвору доньку була правдою, але вірність другові виявилася фальшивою монетою? Зрада Валері поранила глибоко, але ніж від Марка, що встромився в спину просто зараз, позбавляв можливості дихати.

Ейпріл зреагувала миттєво, підкоряючись жорстким алгоритмам Академії. Без зайвих слів і паніки вона сковзнула за плече Генрі, використовуючи його постать як «мертву зону» для прицілів супротивника, і коротким, відточеним рухом скинула «Глок». Метал сухо клацнув, заганяючи патрон у патронник.

Валері лише поблажливо хмикнув, дивлячись на вороновану сталь у її руках: