ГЛАВА 3:«Щит-Система»

Генрі дивився на цей натюрморт. Усередині нього відбувалася беззвучна, тектонічна катастрофа. Шок тривав лише мить. Але за цю частку секунди увесь його всесвіт перевернувся. Усе, чим він жив останні місяці — її хрипкі стогони на цих простирадлах, ніжні пальці в його волоссі, п’янкий аромат малини й сандалу на розпашілій шкірі, — враз перетворилося на витончену, хірургічно точну пастку. Кожне слово було прописаним сценарієм. Кожен дотик — педантичним збором даних.

Паніку, що підступала, придушив холодний розрахунок письменника. Аналітик, який звик роками препарувати чужу брехню на папері й розкладати сюжети на атоми, узяв гору. Серце зробило один важкий, глухий удар і перейшло на рівний, крижаний ритм.

Ребека застигла посеред кімнати. У ній більше не залишилося нічого від беззахисної, оголеної жінки. Її лазурові очі миттєво втратили дівочу м'якість, перетворившись на два сканувальні об'єктиви. Вона хижо оцінила відстань до зброї, що випала.

Генрі прорахував цю траєкторію на крок швидше. Їхні погляди схрестилися, як клинки. Він зреагував за частку секунди до того, як шпигунка встигла стрибнути.

Замість безнадійного кидка до зброї Генрі з розмаху обрушив лікоть на лампу. Дзвінкий вибух кришталю, короткий спалах іскор — і спальня враз потонула в непроглядній, глухій темряві. Тієї ж секунди, не втрачаючи ні миті на пафосні слова, він наосліп ударив долонею по прихованій панелі під приліжковою тумбочкою, вдавивши масивну червону кнопку, і тут же всім тілом кинувся вперед, стягуючи з ліжка цупку вовняну ковдру.

Будинок відгукнувся низьким, загрозливим гулом. Із важким металевим брязкотом броньовані віконниці зовні намертво відсікли вікна від місячного світла. Дубові двері зі свистом стали на приховані магнітні замки. Незрима електромагнітна хвиля розпорола радіоефір, глушачи супутникові сигнали й перетворюючи будь-які маяки на марний пластик.

«Цугцванг», — подумав Генрі в суцільній темряві й навмання, одним потужним рухом накрив Ребеку з головою важкою вовняною тканиною.

Боротьба в замкнутому просторі ковдри була швидкою, брудною і запеклою. Рефлекси натренованого вбивці зіткнулися з чистою чоловічою силою та тактичною перевагою темряви. Ребека викручувалася, завдавала сліпих ударів, але цупка вовна сковувала рухи, позбавляючи її можливості чинити опір.

За кілька хвилин усе було скінчено. Шпигунка лежала зі зв'язаними електричним дротом від злощасної лампи руками.

У тьмяному промені аварійного ліхтарика Генрі, важко дихаючи й злизуючи кров зі збитої щелепи, волік затихлий кокон униз бетонними сходами — до напівпідвального архіву.

«Гола правда тривожних валіз»

У вогкому приміщенні колишньої котельні пахло старим папером і бетоном. Ребека лежала на тахті у своєму коконі, зі зв'язаними електродротом руками. На ній не було нічого, крім цієї ковдри, але навіть у такому вигляді, розпатлана, із синцем на плечі, вона примудрялася зберігати бентежну гідність.

Генрі стояв навпроти, спершись на верстат, на якому лежав її пістолет із глушником і злощасна сумка. На чистому адреналіні він зовсім не помічав холоду, але зараз, коли перший шок відступив, його шкіра вкрилася сиротами. Вони обоє досі були абсолютно голими. Хвилину тому вони ділили одне ліжко, дихали одне одним, і цей контраст між щонедавньою інтимною близькістю та крижаним бетонним мішком котельні відчувався майже фізично гірко.

Не втрачаючи часу на шпигунку, яка тремтіла всередині ковдри, Генрі рванув застібку свого тактичного рюкзака, зібраного рік тому «про всяк випадок».

Він витрусив уміст на старий верстак. На стіл із глухим стуком лягли захищений армійський ноутбук, супутниковий телефон і пачка паспортів — мінімальний комплект для виживання людини, яка припускала, що доведеться тікати.

Але погляд Генрі шукав інше. Розчарування було швидким: комплект одягу тут був лише один, розрахований виключно на нього. Важкі армійські берці, цупкий військовий светр, кілька майок, футболок, джинси і дві куртки — легка штормівка та тепла камуфляжна парка на хутрі.

Генрі квапливо натягнув джинси. Закляклими пальцями застебнув ремінь. Мозок гарячково вибудовував маршрут утечі. Залишити дівчину голою у швейцарському лісі означало просто приректи її на смерть від переохолодження, а вона була потрібна йому живою. Виключно живою. Найсильнішою, ідеальною фігурою на його шахівниці — «ферзем» у майбутній комбінації проти Синдикату.

Генрі взяв ноутбук, відкрив файл рукопису і, не відриваючи погляду від екрана, промовив: — Знаєш, твої куратори з «Академії» лякаюче передбачувані. — Він усміхнувся. — Я описав їхні методи ще в третьому розділі свого нового роману. Послухай, як ювелірно збігається: «Вони вербують вродливих, високоосвічених жінок, перетворюючи їх на ідеальних "Муз" для маніпуляцій та шантажу». Знайома цитата?

В очах Ребеки вперше майнула тінь справжнього подиву, змішаного з люттю. — Ти й уявити не маєш, у що вплутався, — процедила вона крізь зуби, натягуючи дріт від лампи на зап'ястках. — Синдикат зітре це місце з лиця землі разом із тобою. — Можливо, — легко погодився Генрі, закриваючи кришку ноутбука і ховаючи його в тактичний рюкзак. — Але спочатку вони зітруть тебе. За повний і беззастережний провал місії. Адже в їхньому бізнесі не прощають помилок, чи не так? — І просто зараз твоя головна проблема — не цей дріт на зап'ястках, а те, що вони зажадають звіту, — Генрі кивнув на супутниковий телефон. — Мені потрібні твої коди доступу та канали зв'язку.

Ребека різко скинула голову. У її погляді чиста лють боролася з холодним розрахунком професіонала. — Ти божевільний, — видихнула вона. — Сюди вже їде група зачистки! Часу на ігри в Деміурга у тебе більше немає.

Він подивився на жінку, яку ще годину тому вважав своєю головною музою. — Ну і як тебе звати насправді? — запитав Генрі. Голос звучав сухо, без колишньої теплоти. — Проєкт «Муза»? Чи ляльки мають людські імена?

Ребека повільно підвела голову. У її лазуровому погляді проступила холодна, зла іронія. Чарівна покоївка випарувалася, поступившись місцем оперативнику. Гра була програна, але здаватися вона не збиралася. Вона облизала пересохлі губи, на яких усе ще залишався присмак його поцілунків. — Ейпріл, — тихо, але чітко вимовила вона. — Моє справжнє ім'я — Ейпріл. І я не лялька Валері. Я — найкраще, що створила «Академія». І якщо ти думаєш, що ці магнітні замки тебе врятують, то ти кепський детективщик. Нас обох уже списали. — Розв'яжи мені руки, Генрі. Я не втечу. Ти ж знаєш, що група близько. Якщо вони знайдуть нас, то не розбиратимуться, хто з нас письменник, а хто провалив контракт.