ГЛАВА 2: Печінка Тітія

Генрі сидів за столом, хмурячись усе дужче. Перед ним лежало розлогого досьє, переправлене іспанським Джерелом. Фотографії з прихованих камер. Банківські виписки із заплутаними маршрутами. Сухі звіти зовнішнього спостереження.

Ще три аналогічні випадки за останні два роки. Дипломат із Брюсселя. Директор оборонного концерну з Мюнхена. Італійський лоббіст. У житті кожного з них раптово з'являлася жінка — витончена, інтелектуальна, лячно віддана. А далі сценарій розгортався як за нотами: дивні витоки закритих даних, зірвані мільярдні контракти, раптова «клінічна депресія» і зрештою — повний кар'єрний та особистісний крах.

Він відкинувся на спинку крісла й утомив заплющив очі. Думка, яка одного разу прокралася в голову, більше не давала спокою. Вона оселилася всередині, наче невиправний системний збій: «А моя покоївка… Хто насправді привів її у мій дім? Валері клявся, що знайшов ідеальну кандидатуру через закриті канали…»

Генрі згадав той вечір, коли її погляд на декілька секунд затримався на розкритій теці з шифровками. Ребекка не просто ковзнула по паперах із жіночої цікавості — її зіниці хижо застигли на ключових рядках. А потім ледь помітним, майже рефлекторним рухом голови вона оцінила траекторію від столу до вікна і кути огляду.

Це був професійний погляд мисливця. Так сканують периметр, прораховуючи загрози та шляхи відходу. Генрі тоді вдав, що нічого не помітив, але всередині беззвучно клацнув перший тумблер тривоги.

Він відкрив ноутбук і занурився в мережу. Запити «Ребекка», «покоївка», «Швейцарія», «агентства преміумкласу» не дали жодного результату. Жодного цифрового відбитка. Ані згадок у соцмережах, ані анкет у базах кадрових агенцій, ані сухого профілю в LinkedIn.

Стерильна пустка. Слівного цієї жінки фізично не існувало до тієї самої миті, як вона переступила поріг його альпійського шале.

Серце збилося з розміреного ритму. Підозра, яку ще вчора він міг списати на письменницьку параною, тепер обростала плоттю. Генрі взяв телефон і набрав Валері.

— Привіт, Генрі, — відгукнувся той своїм звичним, розслабленим тоном. — Як справи на Олімпі? Сніг не засипав твою музу?

— Валері, послухай… Ця нова дівчина, Ребекка. Ти особисто перевіряв її підводні камені? Я підняв деякі старі зв'язки й…

— Генрі, ти серйозно? — Валері коротко рассміявся в трубку. — Знову твої детективні штучки? Ти стаєш параноїком, друже. Я особисто вивернув її підвіг, перш ніж відправляти до тебе в гори. Нормальна дівчина, з рекомендаціями від елітного агентства. Розслабся, бо скоро почнеш бачити агентів МІ-6 у кожному зустрічному баристі.

Валері зробив ледве помітну паузу, у слухавці шурхнув папір.

— Я пробіжуся її треком ще раз увечері, якщо тобі так спокійніше, і відпишуся. А зараз краще повертайся до рукопису. Не ображай свою музу сумнівами.

Розмова залишила липкий, неприємний осад. Валері говорив як завжди — легко, з легкою дружньою кпиною. Проте щось у його інтонації, якийсь надто поспішний перехід на іншу тему, різануло слух аналітика.

Генрі відклав телефон і довго дивився на згасаючий екран ноутбука. Потім повільно перевів погляд на зачинені дубові двері кабінету.

«Гаразд, — подумав він, і на його губах з'явилася жорстка посмішка. — Пограємо. Якщо ти одна з них… я змушу тебе відкритися. Це моє поле бою».

Він був упевнений, що прорахував усі варіанти. Він не знав лише одного: це навадження, ця тонка інтелектуальна облога триватиме три місяці, щодня заколисуючи його пильність і невблаганно наближаючи розв'язку.

Тієї фатальної ночі за вікнами шале скаженіла люта альпійська хуртовина. Генрі був п'яний — від витриманого Бордо, абсолютного тепла каміна і власної, суто чоловічої самовпевненості. Це був його хюбріс — сліпа гординя деміурга, за якою у прадавніх міфах завжди йшла кривава кара від розгніваних божеств. Коли вони піднялися до спальні, його аналітичне чуття спало глибоким, ситим сном.

Двері відчинилися майже беззвучно. Ребекка увійшла після душу в легкому кремовому халаті зі струменистого шовку. Невагома тканина практично нічого не приховувала, спокусливо окреслюючи кожну лінію її тіла.

Проте в руці вона тримала масивну сумку зі щільної, дорогої шкіри — аксесуар, що виглядав дико й недоречно в напівтемряві спальні перед ніччю пристрасті.

Генрі здивовано підняв брову. Помітивши його погляд, Ребекка м'яко посміхнулася і трохи зніяковіло знизала ще вологими плечима.

— Ой, суто дівчачі дрібниці, — кинула вона легко, майже грайливо. — Ну ти ж розумієш? Креми, олії, особливий парфум… Хочу, щоб ця ніч стала незабутньою для нас обох.

Не чекаючи відповіді, вона поставила сумку на самий край приліжкової тумбочки, одним плинним рухом скинула шовк на підлогу і ковзнула під важку ковдру.

Її шкіра пашіла вологим теплом і дихала тим самим солодким сандалом. Ребекка щільно притиснулася до Генрі, обвиваючи його тілом, наче лоза, і гаряче видихнула йому в шию:

— Нарешті… Я так довго чекала цієї миті.

Її губи знайшли його губи — спочатку м'яко, але вже за секунду — глибше, вимогливіше. Її долоні впевнено ковзали по його плечах, але Генрі відчув, як ледь помітно тремтять пучки її пальців. Вона справді була наче натягнута струна.

Він міцніше перехопив її, зариваючись обличчям у фіолетове волосся, і на мить дозволив собі потонути в цьому теплі. Тіло зрадницьки розслаблялося, розум капітулював перед тваринним інстинктом. У голові ліниво, наче крізь туман, пропливала остання твереза думка: «Якщо це ловушка… то я загруз у ній по самі вуха».

І найстрашніше — йому це шалено подобалося.

— Генрі… — шепотіла вона між поцілунками. Її голос став низьким, оксамитовим, він вібрував десь у грудях. — Я хочу відчути тебе всього. Сьогодні я твоя. Повністю.

Вона закинула ногу йому на стегно, випалюючи залишки його контролю. Її вологі після душу пасма лоскотали обличчя, а дихання ставало все більш рваним і частим. Важка шкіряна сумка на тумбочці застигла поруч, як мовчазний, зловісний свідок.