Пролог: «Кастинг» в Барахас

Генрі в задумі стояв перед полотном Тіціана. Після фатальної зустрічі з Джерелом у Мадриді він просто не міг не зазирнути сюди, до Прадо. Його естетська душа та спотворений письменницьким хистом розум жадібно вбирали морок, що струменів із полотна. З густих сутінків картини виривалося страждання велетня: прикутий до стовбурів дерев, Тітій корчився в судомах, поки величезний шуліка шматував його печінку. Орган тут-таки регенерував, продовжуючи агонію до нескінченності. А внизу, як символ зла та віддзеркалення гріха, сичала змія, доводячи жорстокість сцени до межі.

Він вдивлявся в сюжет, інстинктивно намагаючись підпорядкувати його законам драматургії. Усе своє життя Генрі ставився до живих людей виключно як до персонажів власного роману — розставляв їх по мізансценах, прописував їм мотиви, чекав логічних ходів. Він повільно підняв руку і на мить з'єднав вказівний та великий пальці в прямокутну рамку, ніби режисер, який оцінює глибину кадру. Але пальці ледь помітно тремтіли, а композиція розповзалася.

Тут його внутрішній захисний щит брався тріщинами. У дію вступав невблаганний закон драми — непримиренна війна між його потребою структурувати світ і хаотичною реальністю, що не піддавалася жодному режисеру. Побачене ніяк не вкладалося у вивірену схему. Живі «актори» вирвалися з-під його контролю. Дивлячись на катованого Тітія крізь вузький приціл власних пальців, Генрі усвідомлював: реальності байдуже до його сценаріїв. І цей хаос уже пожирав його зсередини, наче зголоднілий шуліка.

У Мадриді більше не було що робити. Треба летіти додому, до Швейцарії. Тільки там, у відірваному від світу альпійському шале, він почуватиметься в безпеці — повністю ізольований від світу, шпигунських інтриг та задушливої буденності. Гори не роблять нелогічних вчинків, сніг не порушує сценаріїв. Шале було його особистим чистилищем, зоною абсолютного вакууму. Генрі розвернувся до виходу із зали, більше не глянувши на пошматованого Тітія. Йому самотність була потрібна як повітря, щоб холоднокровно, як і належить істинному майстру, розкласти здобуті факти у безпечні сюжетні арки. Реальність завдала йому удару в Мадриді, але в альпійській глушині він змусить її підкоритися власним законам.

Мадридський аеропорт Барахас гудів, наче стривожений вулик, але для Генрі цей хаос був лише гігантським майданчиком для кастингу. Щоб заглушити тривогу, що підступала до горла, його прагматичний розум звично вийшов на полювання. Він сидів біля гейту з чашкою холодної еспресо й холоднокровно роздавав випадковим перехожим ролі, перетворюючи живих людей на безликих персонажів своєї нової п'єси.

Ось той огрядний чоловік у зім'ятому піджаку, який судомно перевіряє паспорт, — ідеальний «Панікер-невдаха», його функція — створити метушню у зав'язці другої дії. Молода жінка в темних окулярах, що завмерла біля панорамного вікна, — звісно ж, «Фатальна вдова», яка ховає в сумочці смертоносний секрет. А двоє хлопців у спортивних куртках біля стійки інформації, які надто пильно сканують натовп, — явні «Антагоністи другого плану», шпигунська масовка, чиє завдання — загинути в проміжній погоні. Бізнес-леді з жорстким каре, яка поспішала повз нього, була безжально вписана в сценарій як «Холоднокровний координатор». Навіть сонний бариста, який механічно штампував чеки, став у його очах «Свідком, який знає надто багато».

Генрі підпорядковував хаотичний натовп своїй волі, подумки смикаючи маріонеток за ниточки й вибудовуючи з них безпечний, прорахований сюжет. Це була його броня, його письменницький щит.

Оголосили посадку на Цюрих. Генрі підвівся, залишивши на столі недопиту каву і цілу залу слухняних, вигаданих ним акторів. Справжні люди залишилися в Мадриді. На нього чекала Швейцарія — ідеальне місце для фінальної редактури.

Альпійське шале Генрі тонуло у вечірніх сутінках, відрізане від решти світу важкими снігопадами. Усередині панувала бездоганна, майже втілена в життя ідилія. На дубовому столі, прикрашеному масивними свічниками, чекала вечеря: соковита телятина, пишний домашній хліб на заквасці, присипаний крупною морською сіллю, та пікантні в'ялені томати. Від каміна віяло затишним теплом, а тонкі фіранки з ліонського мережива м'яко відсікали морозну гірську ніч.

Генрі задоволено окинув поглядом кімнату. Його нова покоївка блискуче впоралася із завданням. Цю жінку він із першої секунди зарахував до категорії своїх безсловесних «персонажів», і вона ідеально витримувала заданий ним тон. Вона створила декорації, у яких хаос Мадрида нарешті втрачав свою силу. Слухняна маріонетка в його руках, вона виткала цей замкнений, вивірений до найменшого кадру світ, ніби спеціально призначений для двох. Просто втілення мрії письменника: аромат сандалу, келих Бордо вечорами й абсолютна свобода творити.

Генрі писав ночами — саме тоді, коли глибокі емоції неминуче вириваються на поверхню. Він був істотою передсвітанкових годин; думки визрівали в його голові лише тоді, коли світ навколо поринав у темряву, а приховані почуття просилися назовні. Саме тоді, занурюючись у герметичний всесвіт внутрішніх монологів та рефлексії, він свідомо жертвував сном заради думки, що повільно визрівала в пітьмі…

Але ця нічна ідилія неминуче створювала для нього проблему. Щоразу, коли сонце сходило над швейцарськими схилами, Генрі доводилося стикатися з денним світом — чужою, галасливою реальністю, яка раз у раз підкидала йому очевидні протиріччя.

На противагу цьому денному хаосу, вночі він захоплено працював над новою книжкою. Сюжет здавався йому звичним: історія про таємну організацію, яка вербує і ламає вродливих, високоосвічених жінок, перетворюючи їх на ідеальних супутниць для впливових чоловіків. «Музи», як він їх назвав. Феї естетики, маніпуляцій та шантажу.

Спочатку це була просто гра розуму — реконструкція жанру. Генрі завжди зневажав «кабінетних» письменників, які боялися власної тіні, а тому змушував свого героя проходити крізь усе жорстокіші випробування реальністю. Він вивчав психологію, читав закриті звіти про корпоративне шпигунство, досліджував долі елітних утриманок, чия краса руйнувала імперії, і навіть консультувався з Марком — старим другом, який колись і сам служив у «структурах».