Розділ 35

Я прокинулася від того, що мене шкрябали по п’яті. Розплющивши очі, побачила Барсика, який піднявши ковдру, грався з моєю ногою. Відчувши на собі мій погляд, котик замавкав, плигнув мені на живіт, потоптався і влігся. Я почухала пустуна за вушком.

— От “чудово”! Розбудив! Добре хоч, що вчора тебе покупала. І взагалі, Барсику, в тебе повна відсутність виховання — по тумбочках стрибаєш, в ліжко лізеш до малознайомих жінок. І кого це ти мені нагадуєш?

Котик почав муркотіти, з усім погоджуючись.

— Ех! Треба вставати!

Ранок провела в турботах. Погодувала котів, які за ніч встигли подружитися. Відвезла Матвійчика в садочок, а потім застрягла на кухні: зварила легкий суп-пюре на курячому бульйоні, напарила котлет і спекла сирну запіканку. Зібрала все це і поїхала годувати свого підопічного.

В коридорі лікарні мене перепинив лікар.

— Дівчино, ви ж до Тарновського?

— Так, — розгублено відповіла.

— Зайдіть до мене!

Я покірно прослідувала в ординаторську.

Лікар представився Миколою Віталійовичем і запропонував мені присісти. Він листав історію хвороби генерального, дивився знімки, потім цокнувши язиком, подивився з-під лоба на мене.

— Сьогодні вранці ваш Денис намагався встати без мого на те дозволу. Звісно в нього нічого не вийшло і він, м’яко кажучи, обурився. Медсестричка вколола йому заспокійливе. Розумієте, при його травмі утворилася пірамідна недостатність. Це і тремор рук, і хиткість при ходьбі, нервозність, слабкість, терпкість в м’язах, підвищений артеріальний тиск, і навіть може бути параліч декількох зон.  Добре, що він хоч все розуміє та говорить.

— Він частково паралізований? — запитала я перше, що прийшло в голову.

— На щастя ні, але того, що є — достатньо, щоб кілька місяців бути не в формі.  На все треба час, довготривалий нагляд невролога і курси реабілітації. Та може статися “чудо” і процес одужання піде швидше.

— Я зроблю все, що від мене залежить, — пообіцяла, не роздумуючи.

Лікар з теплом і повагою в очах подивився на мене.

— Іншої відповіді я від вас і не очікував.

— Чому? — запитала і відчула, як рум'янець розливається на щоках.

— Повірте, за сорок років в медицині, я добре навчився розбиратися в людях. Зараз Денису головне не впасти в депресію. Можливо ви і станете для нього тим самим “чудом”. 

Я зніяковіла і опустила очі на сумку з обідом. Лікар простежив за моїм поглядом.

— Смачна їжа ще ні одного чоловіка не залишила байдужим. Хм, інколи думаю, що в нас так мерзенно годують, щоб рідні проявляли як найбільше турботи, — сказав і сам посміхнувся зі свого жарту.

— Ну що ж, не смію більше вас затримувати, — продовжив лікар, — Якщо пацієнт не буде лізти поперед батька в пекло, завтра дозволю йому спробувати підвестися і зробити декілька кроків в ходунцях, а сьогодні можете його вивезти на вулицю в інвалідному візку. Попросите медсестру, щоб вам допомогла.

Я подякувала лікарю і пішла до Тарновського. Для годиться постукала і увійшла.

Денис Олегович лежав спиною до дверей і ніяк не відреагував на моє привітання. Ноутбук зі столиком були там, де я вчора їх поклала.

Я підійшла впритул до генерального і подивилася на обличчя. Довгі смолянисті вії тремтіли на щільно закритих очах. Так було у Матвійчика, коли він прикидався, що спить.

— Денисе Олеговичу, я бачу, що ви не спите. Повертайтеся, я принесла вам обід, — ласкаво почала вмовляти його.

— Не хочу, — буркнув генеральний.

— Через не хочу! Вам потрібні сили, щоб одужати.

— Я вже наївся ваших яблук, — продовжив буркотіти Тарновський.

— І що трапилося? Вчора вам все сподобалося.

— То було вчора, а сьогодні я мав ходити в клятий памперс, бо мені не дозволили піти в нормальний туалет, — обурювався чоловік, зариваючись обличчям в подушку.

Денис Олегович так нагадував маленького хлопчика, якого вмовили вперше піти до стоматолога, що я мимоволі тихенько розсміялася.

— Смішно їй! Йдіть геть! — вигукнув чоловік.

Я поклала долоню на його плече і ніжно провела по спині, заспокоюючи.

— Це все природньо і нормально. Ваш організм працює, а незручності прийдеться трішки потерпіти. І у мене для вас є хороші новини.

Генеральний нарешті повернувся:

— Які? — насуплено запитав.

— Завтра ви почнете помаленьку ходити під наглядом лікаря, а щоб у вас все вийшло — треба поїсти!

Він якийсь час розмірковував, а потім погодився, наче зробив мені послугу:

— Добре, що ви там мені принесли?

Тарновський почав підтягуватися, щоб сісти зручніше. Я підкинула йому під спину ще одну подушку. Подумки зраділа, що вдалося вмовити цього буркотуна, і почала діставати з сумки обід.

Для початку перелила з банки в синову чашку-нерозливайку суп і подала Тарновському.

Він деякий час роздивлявся на ній дракончиків, а потім потягнув до рота, поглядаючи на котлети в лотку.

Я протягнула йому м’ясне. Вільною рукою він схопив котлету і їв, запиваючи супом.

— Бачите, дві руки у вас працюють, тож і ноги підуть. Лікар сказав, що паралічу у вас нема, просто слабкість, при гарному догляді ви одужаєте, але треба час і ваша витримка.

Тарновський продовжував жувати, знищуючи вже третю котлету. Вони хоч і маленькі, але переїдати не варто, тому я забрала лоток, накрила кришкою і заховала разом з іншою їжею до холодильника, який був в палаті.

— Досить, інші залишимо на вечерю.

Чоловік обурено спостерігав за моїми маніпуляціями, але зітхнувши, промовчав.

— Зараз поїдемо надвір. Вам допомогти одягнутися?

— Як поїдемо? — здивувався Денис Олегович.

— У візку.

— Ні-і-і! — чоловік відкинувся на подушки і заплющив очі.

— Та-а-ак! — повторила його інтонацію.

— Вам хтось казав, що ви нестерпні? — привідкривши одне око, запитав він.

— Хто б говорив! — відповіла, хитаючи головою. — Так допомогти одягнутися, чи санітарку покликати?