Розділ 34

Я з котом, який до речі вмостився на переднє сидіння і весь час ставав на задні лапки, щоб подивитися у вікно, наближалися до мого будинку.

Виготовляти марципани генеральному сьогодні не було коли, тож зупинилася на печених яблуках з кисломолочним сиром та цукром. Швидко, просто і смачно. 

Зайшовши до квартири, я відпустила кота. 

Він відразу почав діловито вивчати нову територію. Добре, що Муся поїхала разом з Матвійчиком.

Після моїх митарств по котеджному містечку, здається, туфлі потребують ремонту або місця на смітнику. Було трохи шкода, але що поробиш! Потрібно завжди возити з собою змінне взуття, от на такі випадки, та і одяг запасний не завадить. 

Я змінила сукню на просту футболку і джинсові шорти, зібрала прилипле до лоба волосся у високий хвіст і відчула себе значно краще.

Швиденько нафарширувала половинки яблук і відправила їх в розігріту духовку. Через кілька хвилин приємний аромат заполонив всю квартиру, нагадавши мені, що я сама цілий день бігаю за одним йогуртом.

 “З’їм, геть трішечки! Тарновському багато не можна!” — подумала, закидаючи схолонувший смаколик до рота.

Через декілька хвилин, переполовинивши яблука, склала вцілілі в лоток. Взяла ще пару пляшок води і вийшла з квартири.

Зараз би мій робочий день добігав кінця, але не сьогодні. Коли повернулася до інституту Нейрохірургії, вирішила спочатку віддати Денису Олеговичу їжу та телефон, а потім вже притягти валізу. В неї під час останньої подорожі відпало коліщатко і треба дві вільні руки, щоб її підтримувати.

Генеральний в палаті залишився сам. Сусідні ліжка акуратно заправлені тонкими покривалами чекали на нових пацієнтів. Денис Олегович, побачивши мене, спочатку зрадів. Але потім просканував мій зовнішній вигляд, зупинив погляд на кросівках і насупився. Попереджуючи його репліку, я твердо промовила:

— Дрес-коду притримуватися в лікарні не буду! Так і знайте, Денисе Олеговичу! Мені він ось тут! — провела ребром долоні під шиєю. — Я вулицями вашого котеджного містечка нагасалася на підборах, що вже ніг не чую! Так що подобається вам моє вбрання чи ні — мені начхати!

Не чекаючи, поки сміливість зникне в мені, мов піна на бульйоні, швиденько вручила Тарновському в руки його смартфон, а на приліжкову тумбочку виклала лоток з яблуками, буркнувши:

— Смачного, зараз прийду! — хутко чкурнула з палати. 

Повернулася я вже з валізою. Генеральний примруживши очі, з райським задоволенням жував яблука і не відразу мене помітив. Побачивши свою валізу, високо підняв брови. Добре хоч не вдавився.

— Чого дивуєтеся? В що було, в те і склала. Тут на ваших речах трохи Барсик прокатався, тож можливо будуть шерстинки.

Розмовляючи, я відкрила валізу, витягла столик і ноутбук. Крім підвіконня, під яким стояло ліжко Тарновського, все це притулити не було де.

— Як ви гадаєте, можна сюди покласти? — кивнула в бік вікна.

Тарновський ошелешено на мене дивився, потім відмер і запитав, вже не так кволо, як раніше:

— А де Барсик?

Я примостила поклажу на підвіконня і відповіла, присівши на сусіднє ліжко:

— Дома в мене! Де ж йому ще бути? Барсик сказав, що ви його вирішили заморити голодною смертю, тож скориставшись нагодою, він переїхав! Якщо хочете свого кота назад, прийдеться його вмовляти.

Тарновський разом розслабився і посміхнувся:

— Дякую, що забрали! І вибачте за незручності, я думав ви машиною під'їдете до воріт.

— Я теж так думала, але у вас асфальт кладуть, все перекрито, — машинально відповіла, не відразу помітивши, що мені подякували і навіть вибачилися.

Чоловік доїв останнє яблуко і тремтячою рукою подав мені лоток.

— Смачно, дякую!

— Будь ласка, що вже встигла, те і приготувала. 

Тарновський тепло мені посміхнувся.

Стало якось ніяково, тож я зазбиралася додому.

— Сьогодні до вас Інна Петрівна має приїхати, а я вже завтра прийду, ви головне — одужуйте!

— Чекатиму на вас, — прошепотів генеральний, торкаючись моєї руки.

"Мабуть, знову ослаб, що шепче." Я поправила на ньому ковдру, попрощалася і пішла на вихід.

Повертаючись додому, крутнула кермо і поїхала до Марії Павлівни. В сусідньому з її будинком магазинчику накупила смаколиків до чаю, деякі необхідні старенькій продукти і пішла в гості. Насправді, я сильно скучила за Матвійчиком, тож вирішила його забрати на день раніше. Та і завтра мені не треба рватися на роботу. Відвезу сама дитину в садочок. 

Синочок теж був радий мене бачити, тож разом з Мусею щасливий повертався додому.

Ми зайшли до квартири, коли вже почало темніти. Добре, що Марія Павлівна нас нагодувала варениками з м’ясом і капустою. Ще й з собою дала. 

Матвій швиденько роззувся, випустив кішку і побіг до кімнати, звідки миттю повернувся з широко відкритими очима.

— Мамо, в будиночку Мусі спить чужий кіт! — прошепотів хлопчик.

— Ой, точно! — стукнула себе по лобі, і присівши перед дитиною, пояснила: — Цього смугастика звуть Барсик! Він тимчасово в нас поживе. 

— А звідки він взявся?

— Його господар потрапив до лікарні і котик голодував. Тож я його пожаліла і забрала. 

Матвійчик неабияк зрадів і міцно обійняв мене.

— Ти сама краща і добра мама! Ю-ху! В мене тепер буде два котики! — і щасливий повернувся до кімнати.

Про те, що Барсика прийдеться віддати, Матвійчик, мабуть, не почув.