Розділ 30

В поліцію ми приїхали вже під кінець робочого дня. На дверях кабінету слідчого я нарешті прочитала його звання і прізвище: старший лейтенант Кізяк Микита Романович. Ми постукали і відразу увійшли. Поліцейський  ледь встиг звернути пасьянс. Побачивши нас, він скривив невдоволено мармизу.

- Добрий день, шановний Микито Романовичу! - привіталися ми.

- Добрий день, - скупо відповів слідчий.

Інна Петрівна відразу пішла на абордаж:

- У нас є докази, що Софія Іскрицька не має відношення до нападу на мого племінника Дениса Тарновського.

Вона дістала з сумочки флешку і поклала на стіл перед слідчим.

Він подивився так, наче йому принесли котяче лайно і роздратовано відповів.

- Причетна ця панянка чи ні - не вам вирішувати! Це встановить слідство! - з пафосом промовив Микита Романович.

- Все таки я хочу, щоб ви переглянули, - наполягала директорка.

- Добре, буде час - перегляну, а тепер можете йти!

Слідчий забрав флешку і недбало кинув її у верхній ящик свого столу, показуючи, що розмова закінчена.

- Ви мене не почули, я хочу, щоб ви зараз переглянули записи з камер з квартири мого племінника! - з натиском проказала Інна Петрівна, починаючи втрачати терпіння.

- Записи з камер? Але спеціалісти перевірили там все. Вся інформація з комп’ютера Тарновського знищена.

- Це з домашнього, а з робочого ні, - втрутилася я в розмову.

- А звідки у вас доступ? - підозріло запитав слідчий, ковзаючи по нас поглядом.

Інна Петрівна дістала генеральну довіреність на управління компанією і передала Микиті Романовичу.

Він роздивлявся документ, наче дитина першу сторінку букваря.

- Як цікаво? - цокнувши язиком, пробурмотів слідчий, - Вам мабуть вигідно, що ваш племінник відійшов від справ? А ще було б вигідніше, якби він помер?

У Інни Петрівни від такого припущення брови поповзли вверх.

- Що?! Ви в своєму розумі? - обурено вигукнула директорка.

- Цілком у своєму - у вас є мотив! - зі зловтішною усмішкою промовив слідчий, махаючи довіреністю.Ну з мене досить!

Інна Петрівна дістала телефон і набрала номер зі списку контактів.

- Кумчику привіт! А ти на роботі? Вибач, не хотіла тебе турбувати, але тут така справа….

Вона швидко пояснила невідомому кумові ситуацію, а потім передала слухавку слідчому.

- З вами хочуть переговорити.

- А я не хочу! А вас я викликаю на допит на завтра о дев’ятій ранку.

Він взяв довіреність, зробив копію. Потім дістав якийсь бланк і почав писати.

- Куме, з тобою не хочуть розмовляти. Як звати? Кізяк Микита Романович. Угу. Саме так. Добре. 

Директорка нажала відбій і сховала телефон в сумку. Так як слідчий не запропонував нам сісти, вона демонстративно піддвинула один зі стільців до столу Микити Романовича і сіла. Я наслідувала її прикладу.

Слідчий закінчив писати і передав папірець Інні Петрівні.

- Ось, чекаю на вас завтра, а зараз, будь ласка, покиньте мій кабінет.

- Ми нікуди не підемо, поки ви не переглянете записи, - рішуче мовила директорка.

- Ви відриваєте мене від важливих справ! - почав втрачати терпіння Микита Романович.

- То робіть свої справи, а ми почекаємо.

- Що ви почекаєте?

- Не що, а кого! Раз ви не реагуєте на моє прохання, то може прислухаєтеся до свого керівництва!

Слідчий хмикнув, відкинувся на спинку стільця, склав на грудях руки і криво посміхнувся.

- А мені начхати, кому там ви нажалілися! - карбуючи кожне слово, промовив Микита Романович.

В кабінет без стуку влетів дородний чоловік. Його обличчя багровіло від злості.

- Кізяк, ти що тут витворяєш! Чому мені телефонують з міністерства і просять розібратися! Хочеш, щоб я тебе звільнив з вовчим квитком! Не подобається робота в поліції? Шуруй в народне господарство! Про капітана можеш тепер і не мріяти! Що за докази тобі передали ці панянки?

- Пане полковнику! Василю Васильовичу - це непорозуміння! - почав мимрити слідчий, підвівшись з крісла і разом зіщулившись.

- Я, бляха, твою матір, вже тут тридцять років як Василь Васильович! - кричав начальник, бризкаючи слиною, - І просто Васьою на пенсії бути не збираюся! Або ти зараз виконуєш свою роботу, або пиши рапорт на звільнення! Твоя вагітна дружина дуже зрадіє! А цю справу я передам Ткаченку!

- Ні! Тільки не йому! - вигукнув слідчий, - Я все зроблю!

Микита Романович тремтячими руками дістав флешку і підключив до комп’ютера.

Він відкрив перший запис, коли Катя увійшла до квартири. Полковник почав вдивлятися в монітор.

- Ану-ну, крупним планом, ану приблизь! Твою ж матір! Це ж Маргарита Семченко. Попалася, профура! Ах ти ж! Кізяк, я тебе приб’ю! - гаркнув начальник відділку.

Він дістав телефон і подзвонив:

- Терміново бери Бабчука і Глушка і хутко в кабінет Кізяка. Тут у нас кіно цікаве з Маргошою. Так з тією самою, яку ти посадити ніяк не можеш!

Потім звернувся до нас:

- Вельми шановні пані, прошу, пересядьте під віконечко, будь ласка. Як щось нам буде не зрозуміло, ми у вас поцікавимося. 

Прийшли співробітники, що їх викликав полковник і занурилися в монітор разом з Микитою Романовичем. 

Після перегляду Василь Васильович звернувся до одного з них:

- Так, охоронця мені з-під землі дістати і привезти сюди. Дізнатися, де та посилка, що він мав доставити. Треба пробити номери телефонів на які дзвонила Марго. Тільки, який в неї номер. Що там у відео? Телефон потерпілого в ремонті? Але він якось з нею зв’язався, що вона прийшла?- Пані, не підкажете, як потерпілий міг подзвонити злочинниці, якщо в нього немає телефону?

- Може збрехав, що нема? - зауважив наш слідчий.

- Може через месенджер, який крім телефону часто встановлюють на комп’ютер? Може на робочому комп’ютері є щось? - промовила я.

- Треба перевірити! Так, Кізяк і Самійло! Їдете з панянками до потерпілого в офіс. Глушко, на тобі всі камери біля будинку Тарновського! Може,де Марго засвітиться. Бабчук! Бери підмогу і дуйте по охоронця. Чекаю вас всіх тут з результатами!