Розділ 27

Дорогою до офісу я обмірковувала цю ситуацію. Слідчий заразив мене підозрілістю. «А може, я неспроста потрапила до Тарновського в асистентки? Як там сказала Інна Петрівна? “Я тебе обрала”. І ключі вона мені дала! Може, для того, щоб я опинилася в потрібному місці й у потрібний час? Чи справді вона тітка генерального, чи, можливо, сказала це, щоб приспати мою пильність? А якщо з Тарновським щось трапиться в тому інституті й він не зможе підтвердити мою непричетність? Що ж тепер робити? Може, мені й справді потрібен адвокат?».

Припущення одне гірше за інше лізли в голову, заважаючи зосередитися на дорозі.

«Думай, Софіє, думай! У Тарновського в квартирі мають бути камери. Чи слідчі не помітили їх, чи не змогли взяти запис? Там, мабуть, пароль, який знає тільки генеральний».

За роздумами я й не помітила, як доїхала до офісу. Зайшла до свого кабінету, скупо привітавшись з Аліною, яка була зайнята переглядом чергового відео.

«Чи могла Катя вдарити Тарновського? Якщо так, то з якої причини? Посварилися? Чому охоронець збрехав про час мого візиту? Кого він покриває?».

На мобільному пролунав вхідний дзвінок — Інна Петрівна. Я зняла слухавку.

— Алло.

— Софіє, що хотів від тебе слідчий? — одразу перейшла до справи директорка.

— Запропонував підписати особисте зобов’язання й порадив шукати адвоката! — відповіла, як є, напружено чекаючи на її реакцію.

Якщо вона причетна, то й так дізнається, а якщо я себе накручую, то є шанс розвіяти сумніви.

Після невеликої паузи Інна Петрівна обурено запитала:

— Він що, тебе підозрює?! От ледацюга! І чим він це мотивує?

— Зі слів охоронця — я приїхала на годину раніше, ніж було насправді, а записи з камер будинку зникли.

— От халепа! Стривай, у Денисовій квартирі повно прихованих камер, що пишуть звук і знімають навіть у темряві.

Все-таки Інна Петрівна не підставляла мене. Наче камінь із душі впав і дихати стало легше.

— Я не знаю, може, вони не помітили камер…

— Або не змогли увімкнути його комп’ютер! Там багаторівневий захист, — продовжила мою думку директорка, а потім, наче щось згадавши, вигукнула: — Софіє, стривай! У племінника на робочому сервері теж є записи. Прилітають інтернетом. Він цю програму ще кілька років тому написав. Чекай на мене, я зараз прийду й ми подивимося.

— А паролі? — недовірливо запитала я.

— У мене все є! На екстрений випадок, так би мовити. Ти головне нікому не розповідай про те, що сталося. Ти ж нікому ще не встигла сказати? — суворо запитала Інна Петрівна.

— Звісно, ні!

— От і розумничка, я знала, що на тебе можна покластися! — промовила директорка й вимкнула зв'язок.

Вона прибігла за кілька хвилин, стискаючи в руках сріблясту флешку. Я якраз вийшла в приймальню, не в силах всидіти на одному місці.

— О, ти вже тут, ходімо! — коротко скомандувала Інна Петрівна, відмикаючи своїм ключем двері до кабінету генерального.

— Е-е-е? Ви куди? — відірвалася від монітора Аліночка, згадавши, що вона на роботі.

— На Кудикіни гори, збирати помідори! Сиди тихо й втикай в екран! Дивись свій модний показ! І до нас нікого не пускай, якщо хочеш тут працювати! Зрозуміла?! — гаркнула фінансова директорка, аж я зіщулилася.

Боковим зором поглянула на секретарку — у тієї вигляд був не менш приголомшений, ніж у мене.

— З-зрозуміла, — пролепетала заїкаючись Аліночка.

Вона витріщилася на нас із німим запитанням на обличчі, але на неї вже ніхто не зважав.

Кабінет генерального зустрів нас тишею з ледь помітним гудінням апаратури. Інна Петрівна зачинила двері на замок, діловито сіла в крісло Тарновського, запустила комп’ютер і вставила флешку.

— Зараз, хвилинку, зчитає паролі.

Я стояла затамувавши подих і дивилася на екран, по якому бігли рядки літер та символів. Нарешті завантажився Windows і теж зажадав довжелезного пароля, який Інна Петрівна ввела без особливих зусиль.

Вона деякий час переглядала вміст дисків, шукаючи потрібне сховище.

— Ось вони! Голубчики! — задоволено вигукнула директорка, потираючи долоні, й натиснула на папку, датовану днем, коли на Тарновського скоїли напад.