Розділ 26

На першому поверсі офісного центру зі мною зіштовхнулася Інна Петрівна. Вона, мов ошпарена, вилетіла з ліфта, стискаючи побілілими пальцями чорну сумочку.

— Софіє, як добре, що ти повернулася! — випалила вона, хапаючи мене за лікоть і повертаючи в бік вхідних дверей. — Терміново їдемо в інститут.

— Який інститут? — здивовано запитала я.

Інна Петрівна продовжила тягти мене до виходу й торохтіла:

— Нейрохірургії! Денису роблять там операцію. Мені зателефонували зі швидкої, дякую, що дала мій номер. Сказали, що стан критичний. У нього серйозна нейротравма. А в інституті мій похресник працює, от я й домовилася швиденько. Треба ще ліки купити за списком і завезти туди. Ти ж підвезеш мене?

— Звісно, — тільки й могла погодитися.

Операція тривала кілька годин і минула успішно. Прогнози лікарів були позитивними, але багато що залежало від самого Дениса Олеговича. Деякий час він перебуватиме в реанімації. Повештавшись ще трохи коридорами й зрозумівши, що наша допомога більше не потрібна, ми з Інною Петрівною поїхали додому.

Дорогою директорка розповіла мені, що практично виховала свого племінника, оскільки сестра розлучилася з чоловіком, коли Денису було тільки три роки. Не витримавши подружньої зради, жінка впала в депресію й довго лікувалася. Навіть хотіла вкоротити собі віку. Усе більш-менш налагодилося, коли хлопчикові виповнилося десять років. Ольга, його мати, щасливо вийшла вдруге заміж, але Денис так звик до тітки та її чоловіка, що й надалі часто мешкав у їхній сім'ї. В Інни Петрівни було дві доньки, які дуже любили свого молодшого братика, хоч і двоюрідного.

Вихідні пролетіли, мов у тумані. Я на автоматі продовжувала пакувати не надто необхідні речі й відвозити на нову квартиру. Там, не збавляючи темпу, працювала бригада ремонтників на чолі з молодою дизайнеркою. Оглядаючи своє нове помешкання, я розуміла, що воно все більше й більше мені подобається.

Робочий понеділок розпочався з дзвінка слідчого. Мене викликали на допит. Попередивши Інну Петрівну, я поїхала до відділку. Там зустріла поліцейського, який уже брав у мене свідчення в квартирі генерального. Він скоромовкою представився — як потім зрозуміла, це така в нього манера говорити: похапцем. Розібрала, що його звуть Микита Романович. Перепитувати звання та прізвище було якось ніяково. Слідчий попередив, що вестиме аудіозапис, на що я погодилася. Записавши мої дані в протокол, Микита Романович, скануючи мене поглядом, уже чіткіше запитав:

— Софіє Сергіївно, опишіть, будь ласка, у яких ви були стосунках із потерпілим?

— У робочих. Я його асистентка віднедавна.

— Ви свідчили, що прийшли до квартири близько чотирнадцятої години. А перед тим, як зайти до будинку, бачили наречену Дениса Тарновського? Так?

— Так і було. А що?

— Охоронець нам сказав, що ви поставили підпис у журналі близько тринадцятої. І в той день, крім вас, до потерпілого ніхто не приходив. З медичного висновку випливає, що ви цілком могли завдати удару Тарновському. У вас є алібі?

— Алібі?! Ви що, мене підозрюєте?! — вигукнула я, не приховуючи емоцій.

— Я всіх підозрюю.

— Краще б відшукали Катю.

— Шукаємо. Кать у Києві багато, але, можливо, її бачили тільки ви або взагалі все вигадали, щоб збити поліцію зі сліду, — примруживши очі, промовив слідчий.

— У телефоні в Тарновського є її номер.

— Звісно, тільки його смартфон зник, — парирував Микита Романович.

— У фоє мають бути камери, де чітко фіксується, коли й хто заходив до будинку, — не здавалася я.

— Так, вони там є, але в той день запис не вівся — технічні несправності. Зручно, правда? — саркастично зауважив слідчий, пронизуючи мене поглядом.

— Не дуже! Щось забагато збігів. А ви не припускаєте, що злочинець у змові з охоронцем?

— Припускаємо. Але запитаю ще раз: «У вас є алібі?».

— Я весь час була на роботі. На відміну від будинку Тарновського, у нас камери не вимикають! До мене зайшла Інна Петрівна, фінансова директорка та родичка генерального. Сказала, що непокоїться про племінника, бо до нього не можна додзвонитися, дала ключі від його квартири й попросила поїхати перевірити. Що я й зробила. У Києві повно камер, можливо, десь зафіксовано рух моєї автівки. Я не могла припаркуватися, бо ніде не було місця, тому заїхала у двір сусіднього будинку. Там залишила автівку й пішла пішки.

Я відкрила гугл-карту й показала, де саме кинула своє «Ауді». Микита Романович уважно роздивився й щось занотував у записник.

— У вас є із собою техпаспорт? — поцікавився він.

— Так.

Я відкрила сумочку, дістала й простягнула йому документ. Дізнавач старанно переписав дані в протокол.

— Перевіримо, а поки що підпишіть, — і передав мені якийсь папірець.

— Що це? «Особисте зобов’язання»? — ошелешено промовила я, не відводячи очей від документа.

— Саме так. Колись це була підписка про невиїзд. І моя вам порада — шукайте адвоката, — зі зловтішною усмішкою запропонував слідчий.

— Мені не потрібен адвокат, я ні в чому не винна! — вигукнула я.

— Усі так кажуть. Спочатку. Прочитайте й підпишіть.

Він подав мені протокол.

Я все підписала. Моєму обуренню не було меж.

— Я можу йти?

— Поки що так, — знову посміхаючись, промовив Микита Романович.

Я встала, намагаючись приборкати емоції, але, не втримавшись, усе-таки кинула на прощання:

— Ви замість того, щоб шукати справжнього злочинця чи злочинницю, намагаєтеся швиденько звинуватити мене, бо я перша трапилася вам під руку! Ну все правильно, навіщо напружуватися!

Слідчого від моїх слів перекосило. Він різко встав зі свого столу.

— Шановна! Будьте обережні у своїх судженнях, я ж можу вас і затримати на кілька діб.

— Давайте одразу на кілька років, навіщо марнувати час на дрібниці! — понесло мене далі.

— Ви хочете написати щире зізнання? — підловив мене слідчий.